Наша пошта

«Матінко Божа, Царице Небесна...»

Валентина НЕСТЕРЕНКО.

Черкаська область.

ПО той бік Висі над Іванівкою, що розляглася на пагорбі, вже сходило сонце. Але було бліде і зовсім не дихало теплом. Іванівка теж не дихала, ніби спала: ні димку над хатами, ні півнячих переспівів, ні собачого гавкоту. Село завмерло. Павлусь уже знав цю тишу. Вона тоскно холодила, лякала. Хлопчина поспішав. До школи в Ярошівці кілометрів із вісім.

Ось і брід через Вись. Хвильки, мульке дно колючками впивається в босі ноги. Та він не відчував холоду. Кожна клітиночка тіла молила: «Їсти…». Думки, як не намагався відсилати їх кудись, блискавицями поверталися до торбинки. Там разом із зошитом та олівцем лежали два миндзарики (коржики з насіння лободи, акації, коріння лопуха). Один — на обід, другий — перед дорогою додому.

А колись у них було все: земля, коні, корови, вівці, свині, а птиці різної — і не злічити. Був і млин свій. Недарма ж — Мельниченки. Сім’я велика, хата простора, світла, з немалими вікнами, вкрита залізом. Одна така була в селі. Всі знали, що Малоїн — найкращий господар у Червоному Броді, а такої господині, як Мотря Малоїнова, то й не знайдеш більше. А потім їх назвали куркулями. Прийшли до двору сільські дядьки з якимись чужими, щось прочитали, а далі почали кричати-лаяти. І забрали всю худобу, все, що малося в хаті, вигребли. Корівка Майка йти не хотіла. Косилася на своє першеньке телятко, яке тулилося до неї, тремтіло чи то від переляку, чи від холоду, а з її фіолетових очей котилися сльози. Він сам бачив. Сім’ю посадили на гарбу. І потягли воли повільно ту гарбу за село, до яру. Всі дивіться — там, мовляв, місце для непотребу. Згодом сім’я тулилась у хаті діда Пилипа разом із родиною дядька Петра.

І чому тато не послухав хрещеного?! «Вступай до артілі. Бо скоро доберемося до вас, експлуататорів», — говорив він. «Та який же я експлуататор? Хіба що Мотронку свою експлуатую. То і вона ж наді мною командир. А діти з пуцьвірінків до праці привчені. Наймитів у нас нема. Ви ж знаєте», — сміявся батько. Хрещений знав. Але знав ще й більше, бо був головою тієї артілі.

За думками Павлусь перетнув Іванівку. Піднявся на пагорб. І серце в грудях завмерло: на полі два чоловіки і жінка перевіювали потеруху від решток торішньої соломи. «Синку, побачиш, боронь Боже, чужих людей, тікай від них хутко. Від голоду в людей розум тьмяніє, можуть тебе викрасти», — ніби почув мамин голос. Бо ходили різні страшні чутки. Ніби нещодавно хтось купив на шполянському базарі грудку холодцю, а в ньому — дитячий нігтик.

І Павло побіг щодуху, але жінка його наздогнала. Вчепилася за комірець. Хлопчик рвонувся, благенька сорочина тріснула, виснажений голодом і холодом, він упав. Жінка навалилася зверху. Аж дух забило. В скронях пульсувала думка, що пропав! Та враз почув, як ті двоє дядьків здійняли лемент — хтось їде, мовляв, — і жінка схопилася. «Твоє щастя», — прошипіла і кинулася подалі від дороги. Павло побачив, що від Ярошівки по шляху котиться бричка. У ній стояв чоловік і відчайдушно розмахував пужалном. «Голова», — впізнав Павло. Той під’їхав, розвернувся. Наздоганяти по полю нелюдів було марно. Підібрав хлопчину, підвіз аж до школи. Не запізнився Павлусь на уроки…

Повертаючись додому, вирішив нічого нікому не розповідати. Бо ж рідні злякаються і не пускатимуть до школи. А вчитель не раз наказував: «Вчися, Павле, у тебе світла голова. Поїдеш у Дніпропетровськ, вступиш до ФЗУ. Там тебе і зодягнуть, і нагодують, і спеціальності навчать. Дивись, і в люди виб’єшся». Тож не лякатиме батьків. Живий же.

Та де там! Ще від Іванівки побачив мамину білу хусточку. Мотря бігла до річки, держачи біля очей фартушину. Вгледівши дитину, побрела по воді. Серед Висі схопила, притисла до грудей, а уста шепотіли безперестанку: «Матінко Божа, Царице Небесна! Спасибі Тобі за милість Твою». Її худенька рука раз по раз здригалась і ще міцніше стискала його руку. А з блакитних очей по змарнілому блідому личку горохом котилися сльози і теж здавалися блакитними.