Криниця

Сторінку підготував
Василь ПІДДУБНЯК.

• Проза

Запах соснових дров

Вірній дружині Вірі

Роман КРАКАЛІЯ.

м. Одеса.

ТАК часто пахли йому згоряючі на ватрі соснові дрова — за давніших часів його життя, ще в рідній оселі, коли міг довго дивитися на вогонь, що з грубки пахтів жаровиськом просто йому в лице, ті дрова звалися м’якими. На відміну від твердих порід — бука чи дуба, в’яза, граба, які вдома називали, на загал, буковими. А на шпилькові породи — смереку, сосну, ялицю — казали м’які, або ж соснові… «Піди нарубай соснових дрівець, та й буде тепло»,— це мама. На морозі вони кололися легко та дзвінко й так само весело згоряли у грубці та в шпаргаті, освіжаючи дім терпким запахом закипаючої у вогні живиці…

Вдихав той дух та відчував наразі непоясниме хвилювання. Уперше відчув його біля ватри під час того найпершого походу в гори, та не в гори направду, а лишень на гору Цецин, куди вчитель історії повів цілий клас до руїн старовинної фортеці. На місці давніх мурів там стояла металева телевізійна вежа. Падолистовий вітрисько зривав листя з дерев та задував боязкі спалахи сірників, а молодий історик навчав розпалювати на вітрі вогнище. Скапувала у вогонь розтоплена живиця, деревина, згораючи до решти, якийсь час ще зберігала форму, аж поки не лишалася лише сива крихка головешка. Самотою сидів біля погаслої ватри й уявляв, що та живиця і той вогонь є так само живими, лишень з іншого світу, недарма й слово таке — живиця. Сказав про це вчителеві, але той лише подивився на нього й коротко відповів: «Не фантазуй»…

Тепер той запах несподівано міг йому вчутися будь-де: на трамвайнім пристанку, поряд з генделиком фаст-фуду якого-небудь чужинця, чи десь отако на хіднику; тоді ноги самі спинялися і не хотіли йти далі. Глибоко вдихав, наповнював груди густим повітрям, вирізняючи той майже невловний струмінь у смердючому потоці бензинових випарів, пилюги та всього того, чим дихає головна вулиця великого міста, — намацував у тому потоці тонюсіньку ниточку оту, йшов за нею та потерпав, щоби не обірвалася нагло, полишивши його посеред байдужого тлуму, у якому, здавалось йому, зоставався цілковито невидимим. Так у суцільній темряві катакомб йшов колись, намацуючи линву та потерпаючи, щоби не заблукати у тих лабіринтах, бо загубив свічечку, а поки навпомацки шукав, усі вже завернули кудись убік, і глухі голоси поза кількома стінами не вказували керунку…

Знав, що більш не притулиться до смаглої смерекової щоки, на якій запеклася тверда чиста сльоза. Певна річ, тут, на півдні, шпилькові не дивина, он кількоро їх обступили пам’ятник… Але якось не так виглядає та сосна; завше пишна та на виду красна, тут вона запнулася, вкуталась у своє вбрання, все таке ж зелене, хоч і порохами густо притрушене…

Але звідки міг знайтися отут — як не прилетіти здалеку — отой запахущий дух м’яких дрівець, згоряючих у кахляній печі в усе ще не нагрітім покою? Отой магічний та майже містичний запах закипаючої у жилах деревини живиці, котрий несподівано підхоплював його та на короткий лиш мент повертав у ту незабуту раїну. Там під сокирою полінця лунко розтріскуються на морозі, а потім, наладовані на зігнуту в лікті ліву руку та легонько — немов немовля — притримувані правою, духмяніють в лице здоровим духом зимового лісу, а втоптаний сніг порипує в настороженій надвечірній тиші. Той оберемок відтак гуркітливо сиплеться на бляшаний листок під грубкою — він тут затим, щоб не випалювали підлогу випадаючі з дверцят жарини, й ще довго по тому тануть на грубому коці занесені обцасами снігові пластівці. А вже поломінь з грубки не знати й коли блисками помаранчевими засягнув небокраю — взимі сутеніє борзо; а може, то шматочок палаючого крайнеба перенісся осюди та роздмухав той вогонь, й ось він мигтить на меблях та великих образах у широких дерев’яних рамах, що тьмяно полискують на стіні, й навіть на виснучих покрай столу складках білого празникового обрусу. Ще струменить від матерії, білим по білому шовком вишитої, загадковий дух старої, з доброго дерева змайстрованої шафи, й через довге там лежання надимаються в його, на стільниці простеленого, залежані брижі; ті складні притиснуті на перетинах важкою керамічною трійцею, що тримає такі ж білі ще не запалені свічі…

— Дідусю, що таке щастя? Можете сказати коротко?

З несподіванки аж здригнувся при тім голосі. А рожевощоке дівча вже наставило мікрофона упритул до обличчя, аж відсахнувся мимохіть; хлопчак з чудернацькою борідкою вже налаштовує на рамені свою техніку. Що таке щастя… Чи можна відповісти отако просто з мосту, в цьому вировищі людському, що обминає тебе зусібіч, як обтікає камінь посеред ріки прудка течія.

Що таке щастя… Колись його вже питали про це, й навіть двічі, наче хотіли щось важливого почути й для себе, мовби він один знає, що то є — щастя… Гей, та коли ж то було, направду? Мав яких вісімнадцять, допіру познайомився з найкращою дівчиною на ціле місто, на цілий Божий світ, вони йшли серединою найкращої вулиці, якою ходять лишень пішки й неквапом, він міцно тримав її за гарячу долоньку й нікого не бачив довкруж. Певне, той кореспондент обласного радіо — а саме так відрекомендувався чоловік уже поважних літ, бодай на схилі життя хотів дізнатися, що ж воно таке — щастя, допевнитись, що воно таки є в житті. Саме так витлумачив собі оте запитання. Звісно, він знав, що таке щастя, й міг би сказати: ось воно, у моїй руці, і я вже ніколи не відпущу його, моє щастя… Та якраз через це не мав охоти ставати до балачки та розтринькувати своє щастя. Рішуче ступнув крок, щоби йти далі. Зупинила чорна шкіряна рукавичка на правій руці, а ще більше — те, як ловко той чоловік однією лівою справляється зі своїм магнітофоном, що висить у нього на череві, та ще й устигає записувати щось до нотатника. Втупився в ту рукавичку, але тут найкраща на цілий світ дівчина смикнула його за руку, йому перехопило подих, та зненацька вихопив мікрофона й збуджено проказав: «Щастя? Це любов, от що таке щастя, а все інше — дрібниці! Так, мала?» — обернувся до дівчини. Хтось глянув на нього з подивом, хтось усміхнувся, а хтось проказав заздрісно: «Аякже, з такою красунею!..». Журналіст хотів щось іще сказати, натомість мочки вимкнув магнітофона й почвалав далі…

А потім, вже по роках, знов перепинили його на вулиці з тим самим запитанням. Вже майже дійшов до «своєї» аптеки, але думкою був далеко… Так рясно стелився тієї весни зелений ряст санаторійними галявами, низенько обгородженими чавунним литвом, у чорне фарбованим. Вставав удосвіта й тихенько, щоб не збудити сестричку у м’якому фотелі, вибирався з палати у двір та ходив тим зеленим рястом, босі ноги ступали немовби м’яким килимом, а прохолодна роса наче вливалася в жили, виповнювала все єство незбагненною радістю. Звичку сю перейняв од непогамовного чоловіка з сусідньої палати, пана Василя — так його тут називали, був, мабуть, добре знаний у світі, бо всі тут віталися з ним, а з декотрими ставав до розмови; казали люди, що в Сибіру, якого досить скуштував, навчився ходити удосвіта по росі. Тож побачив якось, як рано-пораненьку виходить той чоловік топтати санаторійний ряст, то й сам наважився. А пан Василь узяв та й поїхав того самого дня додому. Шкода, не познайомились…

Уже при аптечних дверях перепинили його двійко ще досить молодих жінок. «Дідусечку, чи не скажете нашим глядачам кілька слів про своє розуміння щастя? Наш канал започаткував…»

Таки прокинулось дівча у старосвітськім фотелі, срібненький дзвіночок зупинив його посеред галяви. «Дідусечку, та ж ви…»

Телевізійна білявка прискулила ліве око, правим припала до вічка відеокамери. Натомість її товаришка ще не вирішила, що їй робити з мікрофоном. Відвернув лице у бік аптечних дверей, щоб туди подивилася й камера. «Що таке щастя?.. Питання і легке, і важке, тому кожний інакше вам відповість… А я скажу коротко: щастя — це здоров’я. Але там його нема, — кивнув на аптечні двері. — Воно — отут», — і показав на камеру свої обидві розкриті долоні…

Коли ж це було? Зо два десятки літ минуло, певне… Й ось тепер ці діти… Вони терпляче очікують його відповіді. Та чи втямлять її? «Що таке щастя? — повторив мимохіть. — Цього, сонечко, ніхто не знає… кожен по-своєму розуміє… Але я скажу так: щастя — це коли у тебе є час».

Дівча все ще очікувало, в розумних оченятах спалахували іскринки думок. На камері не згасало червоне вічко. «А поруч тебе усе ще світяться кохані очі… і ви обоє ще вкупочці, ще при здоров’ї... І не думаєте про те, скільки ще там у вас часу попереду».

Хотів ще сказати про живий дух згораючої у грубці соснової живиці в затишному покою, що плине кудись бузковим надвечір’ям. Але не сказав…