Криниця

Сторінку підготував
Василь ПІДДУБНЯК.

• Над чим працюєте?

«Живу Григором Тютюнником»

м. Івано-Франківськ.

ВІДОМИЙ український поет і прозаїк Степан Процюк продовжує вельми нелегку і благородну справу — досліджувати і втілювати у художньому слові біографії знакових письменників.

Широкий відгук у читацьких колах знайшов, зокрема, роман «Троянда ритуального болю», що вийшов 2010-го у видавництві «Академія»; друге видання з’явилося 2021 року. Це одна з перших спроб серйозного художньо-психологічного осмислення постаті Василя Стефаника як людини й творця.

«Я навіть не намагався скрупульозно відтворити всі віхи життя свого героя, — зазначає Процюк. — Мене цікавила передовсім його психобіографія, оті таємниці його довгого мовчання, витоки його експресіоністичного трагізму».

Процюк створює біографію Василя Стефаника, пропустивши сухі історичні відомості крізь призму психоаналізу. Такий підхід дає змогу уникнути створення хрестоматійного образу митця. «Троянда ритуального болю» вибудувана із 85 відносно коротких розділів, розташованих без урахування принципу хронологічної побудови сюжету.

Читачі «Сільських вістей» цікавляться, чи пише пан Степан, як і обіцяв ще торік, роман про Григора Тютюнника.

«Звісно, пишу! Це найперше, чим зараз живу. Так, після написання роману «Пальці поміж піском» та книжки есеїстики «Відкинуті і воскреслі» (до речі, прочитайте ці книжки, друзі!) є трохи необхідної довколалітературної роботи. Але переважну більшість сил поглинає робота над новим романом.

Я не буду апробувати тут неоднозначні розділи (вже появилися деякі, мені без них не обійтися — інакше це не буде чесний роман), але все ж вирішив запропонувати всім охочим чималу частинку одного із розділів, де Григір важко і надривно думає над етикою у літературі».

«Пишучи у київській квартирі, він викурює, як правило, пачку цигарок за кілька годин писання. Тютюн допомагає йому думати і відчувати.

— Тютюнник не може зрадити тютюн, — намагався жартувати із собою. Жарти таки рятували. Тоді ніби хтось невидимий і нечутний пом’якшував колючу щетину, яка понаростала на його серці за ці роки…

Він тепер боїться лише одного. Він бачив, як багатьох спілчанських борзописців, які ліплять роман за романом, розтлінювала популярність чи слава. Принаймні вони так думали і їх у цьому переконували.

…Хоча популярність чи славу, відомість чи велич письменника можна розуміти двояко, трояко чи семияко:

є слава письменника-душопродавця, є слава нещасливого генія;

є кон’юнктурна слава, з дебелими гронами матеріального достатку і важкими шторами на вікнах будинку;

є слава посмертна, є слава прижиттєва, яка згасає ще прижиттєво;

є легка моцартівська слава, а є слава, як піррова перемога;

є слава-опудало і слава, як всемогутність, є патриціанська чи плебейська слава;

є слава миттєва, є слава-одноденка, але є безсмертна слава…

Григір упевнений, що справжньому письменникові треба лише читацького розуміння. Так, такий письменник теж повинен десь жити, мусить щось їсти його сім’я. Але будь-які помпезності, прижиттєві почесті його потроху вбивають. Слава щось забирає від людини, не раз думав Григір. Вона майже нічого не додає до таланту, але відбирає більше. Вона дарує значно більше життєвих можливостей, але…

Григір промовляв сам до себе, ніби молився або замолював славу, відчуваючи якийсь коломогильний страх. Він таки, ніде правди подіти, дуже любив російську літературу, особливо раніше, навіть з Людою спершу говорив по-російськи, а вона з ним — по-українськи. Наша література здавалася йому вторинною, провінційною та малоцікавою, із плачами та стогонами про малоземельність, із всіма атрибутами обласного масштабу…

А російська захоплювала всім. Чого лише варта їхня Срібна доба із поетичною порцеляновою дівчиною із вузькою рукою у перснях або чарівливим поглядом у мерехкотінні містичних лампадок! Який тонкий, іронічний та глибокий їхній Антоша Чехонте порівняно із, до прикладу, Нечуєм із його сварливими сільськими бабами, рогачами невістки та свекрухи! Так, після революції заповідалося відродження нашої літератури — але не сталося.

Григір відчуває, чому не відбулося відродження, але не може, ще не може прийняти цього тягаря у свою душу…

Зате у російській літературі — Єсенін із його надривом великої душевної широти і калічі та великого таланту, що привів не до обережненького випрохування привілеїв, як у багатьох київсько-спілчанських сучасників Григора, не до злоякісної зацикленості на теплому унітазі під ситою сракою, а до смерті: а через рік стрілялася на його могилі Галина Беніславська, бо не могла жити без свого генія. Де в українській літературі приклади замежової жіночої відданості?

А потім пішов у позасвіти Маяковський, пішли Цвєтаєва і Фадєєв…

У Григора йшов мороз по спині, коли він думав про цих великих самогубців, особливо, коли ще говорив і писав російською. Їх не приваблювали теплі клозети, повні капшуки і карафки з горілкою! Вони були фанатики своєї віри, нехай звихнутої! Їм не хотілося «і ставка, і млинка, і вишневого садка»! Їм хотілося правдоборства, захисту своєї посоромленої віри, навіть ціною смерті! Вони не могли жити із закаляною гідністю! Із повними штанами страху і покори, як тут, у Києві, живе половина спілчан! Та яка там половина! Дві треті, три четверті! Зрештою, хто би міг то виміряти?!

У селі більше чесності, але він вилущує із нього все найкраще. Фарби його новел могли би бути набагато темніші. Він, як Стефаник, показує читачам весь хворобливо-сором’язливий цвіт їхніх душ. А якби він показав їхню короткозорість до всього, крім своєї кишені? Якби показав їхнє рабське лицемірство і недовіру до світу? Якби показав їхню неграмотність і небажання читати, їхнє захоплення найпростішими книжками! Так тубільні народи захоплювалися брязкальцями, які Великі Білі Люди привозили із Європи…

Він лише говорить напівправду — а його вже ненавидять і марять його невдачами, а може, і літературним спустошенням. А є і такі, що хочуть його смерті… А якби він сказав їм усю правду, як він відчуває її і знає?! Якби він показав їм всю у кращому разі посередність їхньої сервілістичної, так званої української радянської літератури?! Всю прісність їхніх непомітних пик і пересічність їхніх тупих нездарних рук, які марять грішми і письменницькою славою?!

Тільки Хвильовий зумів гідно піти, переставши вірити у свою загірну комуну. До речі, у прозі Хвильового є щось магічне. Те, репресоване, покоління було талановитішим і нещасливим, як і українські люди. А зараз прийшли хитрі зайди з фарисейськими губами, прийшли лизогуби і вертисраки із лакейським хребтом:

— Чего ізволітє?..»