• Слово про сучасника

Iз когорти корифеїв

Спілкувалася

Інна ОМЕЛЯНЧУК.

Заслуженого журналіста України довічного творчого президентського стипендіата Георгія Сербіна знаю давно. Насамперед як багаторічного головного редактора рівненської обласної газети «Червоний прапор». Щоправда, у вирі стрімкого повсякдення зустрічаємося, на жаль, нечасто.

У переддень його славного 90-ліття ми говорили про вічні речі для кожного, хто обрав журналістику справою (чи, радше, способом) життя. Бо для справжнього митця вони напевне не залежать від часу, в якому тобі випало творити…

— Георгію Павловичу, на вашому робочому столі цілий стос газет, що пахнуть свіжою фарбою: ось, бачу, всеукраїнська «Сільські вісті», обласна — «Вільне слово», міська — «7 днів»… Це ви все передплачуєте?

— Читаю (усміхається), хоча катаракта заважає. Їх передплачують для мене молодші колеги головні редактори цих видань Василь Сподаренко, Андрій Бабінець, Василь Герус. Отож, як бачите, не залишаюся поза інформаційним полем, аналізую роботу журналістів. І знаєте, що найбільше непокоїть? Із газетних сторінок, а значить — із фокусу суспільної уваги практично зникла проста людина з її повсякденними клопотами. За винятком газети «Сільські вісті», яка й сьогодні, сказати б, дихає людиною праці. За це її цінують і передплачують. Пригадую, як у рівненській обласній газеті «Червоний прапор», яку я очолив у 1978 році, ми в найбільш читабельному суботньому номері неодмінно вміщували нарис про доярку, комбайнера, медсестру... І прискіпливо аналізували, хто з журналістів зробив це майстерніше. До речі, започаткував таку форму роботи журналіст Іван Сподаренко, творчий шлях якого розпочався саме в нашому «Червоному прапорі». Ось (відкриває книжку «Роки. Події. Зустрічі». — Авт.) мій спогад про нього під назвою «Шлях до Героя України проліг із Рівного».

— То ви особисто були знайомі з Іваном Васильовичем? Розкажіть докладніше…

— Не просто знайомі, ми були добрими друзями! Він, учорашній випускник факультету журналістики Київського університету, приїхав у «Червоний прапор» на роботу в 1957-му. Оскільки Іван походив із хліборобської сім’ї, попросивсь у відділ сільського господарства. Я ж, закінчивши той самий факультет 1955-го, вже два роки працював виконуючим обов’язки завідувача відділу культури та шкіл: оскільки ще не був членом партії, то завідувачем мене не призначали. Іван уже був одружений, я теж, тож потоваришували сім’ями.

Але найбільше нас поєднувала творчість: ми обоє писали нариси й неначе змагалися, хто це зробить майстерніше! Між іншим, колектив тоді був надзвичайно професійний: Іван Сподаренко, Олександр Федрицький, Григорій Дем’янчук… Затим Іван поїхав на Волинь, де спочатку був власним кореспондентом РАТАУ, а потім його призначили головним редактором «Радянської Волині». Звідти перевели знову ж таки головним у «Зорю Полтавщини», а потім запросили очолити всеукраїнську газету «Сільські вісті».

Він уміло поєднував непересічний талант журналіста, організатора редакційних колективів — і при цьому залишався доброю, щирою людиною. За його редакторства газета «Сільські вісті» стала гострою, принциповою, найпопулярнішою в Україні з тиражем понад два з половиною мільйони примірників, — уявляєте? Це був найвищий наклад серед друкованих періодичних видань! А редакційний колектив — чи не єдиним, який щороку ставав лауреатом того чи іншого творчого конкурсу!

— Часто можна почути, що тодішні журналісти були такими собі пропагандистами, що за них «думав обком», а вони лише виконували замовлення…

— Ми чудово розуміли, де межа між журналістикою та пропагандою. І намагалися не переходити отієї, як тепер кажуть, «червоної лінії»: щоб, так би мовити, зберегти себе, своє ім’я у професії. До того ж давали чимало критичних матеріалів. Критики, звісно, ніхто не любив — а хто її вітає? Але й забороняти засновники не наважувалися: реагували, я б сказав, цілком адекватно. Навіть більше: ми відчували дієвість своїх публікацій, що дуже важливо. А за певний час відстежували, що і як змінилося в тій чи іншій темі. Якщо ти не кривив душею, а писав правду, тебе поважали.

— Але спершу ім’я треба було створити. Пригадуєте ваше перше відрядження? Бо це ж, по суті, практична перепустка у професію, чи не так?

— Авжеж! Це було відрядження до Володимирця в уже згаданому 1955-му. Із завданням дослідити, як у районі впроваджують ініціативу «Кожному селу — клуб». Приїхав поїздом у Сарни, далі сів на криту брезентом машину, так звану «полуторку», — адже автобусів на Поліссі тоді ще не було. А вона зламалась. Поки подолав ще шість кілометрів пішки, застала ніч. Пішов на ледь помітне світло й опинився поблизу відділка міліції. Відрекомендувався молодому лейтенантові, а він і каже: «Заночуєте в нас. Там іще підозрюваний буде, але не хвилюйтеся: він у кайданках». Передрімав я годину-другу, а вже о восьмій ранку був у голови райвиконкому. Він зустрів приязно, разом поїхали по селах, де тоді активно зводили дерев’яні клуби: цегли й цементу не вистачало, а лісу було вдосталь. Я так і назвав матеріал — «Дзвенять сокири». І жителі Володимирця, пригадую, дякували за нього головному редактору Михайлові Медянику. З часом шліфувалося перо, приходив досвід, знайомства в творчому середовищі.

— Георгію Павловичу, ви поставили на крило не одне покоління журналістів. Що потрібно, аби не тільки бути справжнім майстром пера, а й ціле життя залишатися вірним своєму вибору?

— «Америки» не відкрию: потрібна Божа іскра, без якої людина просто мучиться у професії. Але цю іскру треба багатократно множити на працю. Бо ти щоразу починаєш із чистого аркуша. І тут, як мовиться, з колишньої слави кожуха не пошиєш. Саме тому вступити на факультет журналістики у Києві чи Львові свого часу було ой як непросто! Окрім творчого доробку, брали до уваги життєвий досвід абітурієнта. Тому перевагу надавали хлопцям, які відслужили в армії, попрацювали на виробництві…

Нині ж часто буває так: іскри Господь не подарував, та й працювати над собою не дуже хочеться… Навіщо, коли є Інтернет, от і підміняють знання поверховою інформацією. Друзі, так не буває! Треба книжки читати, тоді будуть і образність, і гарна мова, й стилістика! Я з дитинства читав книжки, причому запоєм, удень і вночі, коли всі сплять: насолода!

— Пригадую, як говорив мій наставник світлої пам’яті професор Володимир Здоровега із Франкового університету: журналіст має діставати задоволення вже від самого процесу писання…

— І він має рацію на сто відсотків! Так, я пишу на папері, креслю, правлю, ловлю, так би мовити, думку! Оце і є процес творчості. Недаремно ж і фізіологи кажуть, що влучне слово — на кінчиках пальців. А тоді донька й онука це технічно оформлюють: вони кандидати філологічних наук, є редакторами й упорядниками моїх книжок. А виходять вони у світ здебільшого у видавництві «Волинські обереги» — в нас гарна співпраця. За останніх п’ять років я написав і видав більше книжок, ніж за 50 попередніх! Ніби намагаюся наздогнати час і втілити всі задуми. Встаю, застеляю постіль, готую сніданок і — за працю. Скажу так: якби я не займався улюбленою справою, мене вже не було б на цьому світі. От вам і весь секрет.

Я встаю на зорі,

як і всі трударі,

День новий мою

працю вітає…

Думка водить пером,

і рядок за рядком

На папір борозною лягає…

— це моя рима.

— Георгію Павловичу, нещодавно відбулась презентація вашої з Валерієм Войтовичем книги «Незгасна Тарасова свіча», що приурочена до 175-річчя перебування Тараса Шевченка на Волині, на території нинішньої Рівненщини. Тепер ось, бачу, маєте сигнальний примірник нового видання «Журналістські бувальщини» — симпатична книжечка…

— Я давно дослідив шлях Кобзаря, що восени 1846 року проліг через Рівненщину. Сам Шевченко в повісті «Варнак» так і пише: «З Кременця пішов я через село Верба в Дубно, а з Дубна на Острог, Корець і Новоград-Волинський…» Скрізь поет цікавився нашою історією, малював, спілкувався з простими людьми. Селяни розповідають про це з покоління в покоління — ось так і живе народна пам’ять. Разом із «Кобзарем», який у найтяжчі для українців часи був на покуті в кожній хаті. Лише на Рівненщині є три десятки пам’ятників Тарасові Шевченку. Книга побачила світ завдяки рівненським журналістам та митцям, які пожертвували на видання власні кошти. А «Бувальщини» видаю сам: дуже вже хочеться сказати правдиве слово про колег — може, таки згодиться молодим?