• З інших видань

Як шматували Україну

_{Реальний екскурс у недавню історію}

Володимир ЛАНОВИЙ,

економіст, політик, екс­міністр економіки України, президент Центру ринкових реформ.

 ukrrain.com.

Як п’ята за потужністю промисловість Європи розсипалася на непрацюючі території та пустопорожні будівлі? Як могли падати десятиліттями поспіль (1991-1999 рр.) обсяги її продукції? Як вижили люди, заборгованість за зарплатами і пенсіями яких сягала двох-трьох років? Нарешті, чому країни колишнього соцтабору наближаються до рівня економіки Євросоюзу, а ми взагалі випали з європейського потяга, що все далі від’їжджає від нас?

НАГАДАЮ, що у 90-ті роки зупинилась і була фактично ліквідована більшість об’єктів промисловості: обсяги виробництва впали майже у три рази (найглибше падіння у легкій промисловості — у 10 разів).

Головна причина — втрата традиційних ринків радянської системи, насамперед підприємствами ВПК, космосу, інших галузей машинобудування, які за радянських часів були підпорядковані Москві, отримували держзамовлення (і, зрозуміло, фінансування) звідти, та й їхні керівники були зазвичай вихідцями з Москви, Ленінграда, Свердловська, Горького тощо. Коли їм вдалося захопити урядові крісла (в жовтні 1992 року з подачі президента Кравчука прем’єром став гендиректор Південмашу Л. Кучма, що дістав од парламенту авторитарні повноваження), вони або ліквідували свої підприємства (вивезли обладнання, паливо та інше майно за кордон), або, не відновлюючи виробництв, змусили Нацбанк України видати їхнім підприємствам незворотні кредити, тобто поставили їх на утримання НБУ.

Останній видавав готівкові кредити прямо і без обмежень за величиною, хоча зовсім не для цього уряд України набув право друкувати власні гроші — купонокарбованці. Наслідком стала гіперінфляція цін (10 000% за 1993 рік) та гіпердевальвація купонокарбованця (у 100 000 разів за 1992-1996 роки). Тодішній голова Центробанку (Ющенко з січня 1993 року) був призначений прем’єром Кучмою і гнучко виконував усі його побажання. Деякі ж директори просто пасивно чекали повернення до державних замовлень за рахунок уряду.

У наших містах досі іржавіють знелюднені заводи. Владу зовсім не турбувала і не турбує доля цих господарських комплексів. Хоча відомо, що машинобудівні заводи ще у 1993-1994 роках втратили інженерно-конструкторський персонал, без якого відновити заводи неможливо.

Варто сказати, що союз Кравчука і Кучми був союзом колишніх партократів і «червоних» директорів, яким поступилася владою національно-демократична опозиція, не розуміючи, що вона дає хід розкраданню і загниванню незалежної України.

Був у 90-ті й другий індустріальний фронт. На ньому діяли промислові підприємства, які втратили ринки внаслідок морального старіння продукції (автомобілебудування, легка промисловість, побутова техніка тощо) та внаслідок падіння платоспроможності споживачів (металургія, хімія, гірничорудний, паливно-енергетичний комплекси та інші). Знову ж таки українська влада не спромоглася перебудувати морально застарілі заводи. Лише підприємства сировинних і енергетичних галузей, які ще якийсь час могли існувати без модернізації, продовжили своє функціонування. У ці ж галузі в другій половині 90-х років кинулися нувориші нової хвилі, в інтересах яких була форсовано проведена олігархічна приватизація. У цей час влада втратила історичну можливість сформувати середній клас, дозволивши олігархам вилучати акції у своїх співробітників.

Нові власники, щоправда, змогли вивести застарілі підприємства на нові, передусім закордонні, ринки. Однак олігархи не ускладнювали собі життя опануванням нових технологій та залученням інвестицій, а тому починаючи приблизно з 2008-2009 років вони стали втрачати конкурентоспроможність (на арену вийшли нові металургійні й хімічні комбінати з Китаю та Бразилії із сучасними технологіями і нижчими витратами виробництва). Нарощення продукції їхніх компаній призупинилось, а ми продовжуємо бути сировинним придатком світової економіки. Ситуація, за якої сировинні галузі працюють на експорт, а в Україну імпортується складна високотехнологічна продукція (літаки, автомобілі, мобільні телефони, телевізори, роботи, комп’ютери, інше промислове обладнання тощо), призвела до критичних наслідків. По-перше, баланс зовнішньої торгівлі став постійно дефіцитним (що спричиняє девальвацію гривні, а це підриває інвестиційні ресурси економіки). По-друге, через обмеженість валютних фондів можливості технологічної модернізації промисловості стали мінімальними, а в деяких випадках — ілюзорними.

Ще один сектор економіки, в якому приватизація не відбулася через супротив бюрократів. Останні, шукаючи «ліві» заробітки, об’єднали державні підприємства у галузеві монополістичні компанії (а самі бюрократи видерлись у крісла їх президентів), з яких легше смоктати гроші й гарантувати їм прибутковість без конкуренції, штучно і перманентно піднімаючи ціни. Фактично це було слідування за Росією, за її Газпромом, Роснафтою, Єдиними Енергетичними Системами та іншими корпораціями. У нас такими ж монополістичними гігантами стали Нафтогаз України, Укренерго, Укрзалізниця, Укравтодор, Укр-оборонпром та інші.

Подібних узурпаторів економіки навіть у Радянському Союзі не існувало. До речі, нам кажуть неправду, коли заявляють, що після втрати транзиту російського газу по нашому газопроводу до Європи зменшаться щорічні надходження на 3 млрд дол. до бюджету України. Ці 3 млрд — це надходження на рахунки «Нафтогазу», які потім офіційно і неофіційно розтікаються струмочками по рахунках і кишенях як у самій корпорації, так і в інших суб’єктах влади. В нових реаліях «Нафтогаз», не одержуючи доходів від транзиту, вочевидь, стане банкрутом. Так буде і з рештою монополістичних монстрів.

Закони економіки говорять, що державні монополії довго не функціонують, вони не розвиваються, а загнивають. Загнивають ізсередини. Історія «Нафтогазу» закономірна. Нагадаю, що при утворенні цього монстра (1998-1999 рр.) сукупність підприємств, які увійшли до його складу, давали 9-10 млрд грн прибутку (тоді валютний курс гривні дорівнював близько 2 грн/дол.; за сьогоднішнього курсу прибутки 1998-1999 рр. сягали б 130 млрд грн). Минулого ж року балансові збитки компанії дорівнювали 19 млрд грн. Але перш ніж монополії розваляться, ці трутні економіки через постійне підвищення цін спричинять також бурхливе підвищення витрат у галузях-споживачах, а також домогосподарствах громадян. Це спричиняє збитковість виробництв і втрату заощаджень українськими сім’ями. Разом ці процеси призводять до загнивання всієї економіки.

Отже, сукупність великих підприємств включно із латентними державними підприємствами, сировинними олігархічними холдингами і загниваючими державними монополіями не спроможна піднімати власне виробництво і давати споживачам дедалі якіснішу і дешеву продукцію. Навпаки, вони існують за рахунок інших суб’єктів економіки, перекладають на них свої витрати і відволікають від них капітал і робочу силу. Тут обсяги виробництва щороку лише зменшуються і тягнуть нас на дно. Фактично в цій частині ми йдемо до економічної катастрофи.

На жаль, чинна адміністрація, повторюючи політику Януковича і Порошенка, вороже ставиться до такої життєво важливої сфери, як малий і середній бізнес. На початку 90-х років зародилися тисячі підприємців у містах і фермерів у селах, які є антиподами й економіко-політичними суперниками олігархів та монополістів. Вільний конкурентоспроможний бізнес є могильником і акселератором загнивання неконкурентоспроможної економіки.

На відміну від західних країн, де малий і середній бізнес усіляко підтримується і захищається владою (скажімо, у США уряд гарантує на 90% банківські кредити підприємцям, видає фінансові гранти — без повернення — при впровадженні інноваційних проєктів та інше), українські державні органи ставлять перед дрібним підприємництвом адміністративні й технічні бар’єри, висувають корупційні вимоги, знищують бізнес офіційними поборами, непомірними комунальними платежами, конфіскаціями тощо. Більше того, руками своїх опричників (поліція, податківці, комунальники, банкіри, тітушки та інші) вони душать підприємців, організовують рейдерські атаки на них, арештовують майно і періодично вчиняють погроми їхніх компаній. Саме після податкового зашморгу і дозволеного свавілля почався масовий виїзд підприємців за кордон.

Розкриваючи тему шматування нашої економіки, не можна не сказати про постійні знущання з грошово-фінансової та інвестиційної систем. Таке не можна собі уявити у європейській країні, коли урядовці та регулятори грошових, фінансових та інвестиційних ринків свідомо підривають капітали та доходи підприємств і громадян. Валютний курс національної грошової одиниці підривався Нацбанком у 1992-1994 роках (як зазначалося вище, у тисячі разів), у 1998-1999-х (у 2,5 разу), в 2008-му (у два рази) і у 2014-2015 рр. (у три рази). Комерційні банки кредитують недержавний бізнес за 40-60% річних. Інвестиційні ж фонди після кризи 2008 року практично нуліфікували свої оберти, збанкрутіли і, звичайно, не роблять капіталовкладень у підприємницькі проєкти.

Олігархи витіснили міноритарних акціонерів зі своїх корпорацій і зупинили котирування акцій на фондових біржах. У результаті сукупні інвестиції в капітал у нас становлять останніми роками від 9 до 12% відносно обсягу ВВП, у той час як Європейський Союз вимагає від своїх членів не менш як 30%. У Китаї цей показник — 49%. Тобто за такого дрейфу, в якому перебуває Україна, ми ще більше будемо відставати від європейських країн і Китаю, ще більше втрачатимемо робочі місця і число працюючих, ще гірше будуть жити наші люди.

Чи зрозуміють політичні верховоди (зокрема урядовці, у яких перший запис у трудовій — посада міністра), яка маса роботи їх чекає і що від них вимагається? Чи усвідомлюють, чого чекають од влади нормальні українці; як зрощувати в одне ціле пошматоване тіло нашої економіки?