Вербиченька

Cторінку підготувала
Устина ГРЕЧАНЮК.

•  Життя прожити

Лебеді материнства

Микола ЯСЕНЬ.

У мене надійний товариш — колега, з яким життя звело у зрілому віці. Він має чимало чеснот, а з десяток років тому Віктор Петрович здійснив вчинок, за який зашанував його ще більше.

ВИРОСТИЛА і вивчила Віктора мати, оскільки батько з фронту не повернувся. На старість ненька залишилася сама у майже обезлюдненому селі Токмацького району на Запоріжжі. А Віктор Петрович жив разом із дружиною і дочкою у трикімнатній квартирі у Дніпрі. Вирішив забрати стареньку до себе. Але дружина запротестувала: не потрібна вона тут і квит. Намагався переконати дружину, що який же він син, коли рідна мати самотньою страждає. Не допомагало. Про це Вітя якось мені і повідав — вилив душу.

А одного божого ранку він зателефонував і несподівано повідомив:

— Добридень, а я вже твій сусід. Заходь…

Так я дізнався — про це Віктор загодя нікому і словом не обмовився, що він справив новосілля неподалік мого дому. Зробив свій вибір — залишив сім’ю і перебрався із матір’ю у невелику квартиру.

— З дочкою і зятем підтримую близькі родинні стосунки, — розповідав Віктор. — А дружина стала мені як чужа. У неї своє життя, у мене своє…

Нелегко, скажу я вам, Віктору жилося. Він сам і куховарив, і прибирав, сам і прав. Одначе на долю справді не нарікав. Нікому не жалівся. Вважав, що інакше і не повинно бути з людиною, синівський обов’язок для якої святий. Колись молоді пари обов’язково жили з батьками, доглядаючи їх до смерті. Ото були справді повні родини, в яких зберігалися і передавалися найкращі традиції добра і приязні, поваги до старших від поколінь до поколінь. Але сьогодні, на жаль, трапляється й інакше — престарілих батьків ще й не хочуть забирати до себе. Тому вчинок мого приятеля Віктора Петровича, як на мене, був тотожний самопожертві. Дуже й дуже благородний.

І він, як я згодом переконався, не поодинокий. Якось мусив години три провести на залізничній станції у Миргороді. У залі чекання опинився поряд із літнім за віком і середнім на зріст, та уже явно не міцного здоров’я чоловіком, котрий кутався в не надто теплий одяг. Назвався він Михайлом, і ми розговорилися. Багато цікавого про його життя довелося почути. Народився у селі на Полтавщині, працював у ньому завклубом, потім був шахтарем на Донбасі. Як одружився, перебрався на батьківщину дружини у село на Кіровоградщині. Там осів назавжди, працював будівельником у колгоспі. Народилося у нього аж троє синів.

18 років тому на Полтавщині залишилася сама і почала нездужати Михайлова матуся. Було, як він розповідає, два варіанти. Або Михайло з дружиною переїздять до матері, або матір вони перевозять до себе. Та дружина неждано-негадано наїжачилася: і я не поїду на твою Лубенщину, і матір свою сюди до нас не вези. Хто з нею тут буде панькатися? Жодні вмовляння та аргументи не подіяли. Тоді Михайло сам перебрався до матері. Сини уже були, каже, дорослі, «вони мене зрозуміли». А жінка, сподівався, схаменеться і рано чи пізно приїде слідом. Коли ні, не приїхала ні слідом, ні через рік, ні через два і три. Навіть в гості ніколи не навідувалася. Михайла ж у рідному селі знову взяли завклубом. Отак він і дожив там із матір’ю до своїх 69 літ. Була молодиця, яку Михайло не проти був узяти за дружину, але та відмовилася. Сказала, що няньчити його матір не зможе…

— А торік восени моя мама померла, — розповідав далі. — Залишився жити сам у маминій хаті…

— І не шкодуєте, що так склалося? — вихопилось у мене.

— Ніколи не шкодував раніше, не шкодую і зараз, — твердо мовив Михайло. — Перед матір’ю, Царство їй Небесне, чесно виконав свій синівський обов’язок…

Моралі на користь подібних вчинків писати я не збираюся. Тільки знаю, що вони й справді гідні високих слів. Життя саме це підтверджує часом незбагненно дивним і хвилюючим чином. Як і сталося у випадку з моїм приятелем Віктором Петровичем. Не так давно його дочка і зять придбали собі будиночок неподалік Дніпра. У ньому на стіні висів у рамочці давній-давній, геть вицвілий малюнок акварельними фарбами — два лебеді на воді. Колись такий сюжет був «модний» на домашніх килимах. Саме з такого його явно і перемалювала невміла дитяча рука. І підписала — «Мамині гуси-лебеді».

— Малюнок дістався мені від попереднього власника, — пояснив той, у кого діти Віктора Петровича купили будинок. — Він архітектор, і саме цей малюнок чомусь обрав для свого заміського гніздечка. Ніякої ж цінності ніби він не вартий, але, казав, дуже зворушливий. То в мене не піднялася рука викидати. Щось хвилююче, сокровенне у малюнку справді є. Я теж розгледів…

А незабаром дочка і зять повезли Віктора Петровича показувати йому своє придбання. Зайшов він у будиночок і, вражений, отетерів. Дух перехопило, набігли раптом сльози. На очах не менш спантеличених та здивованих дочки і зятя зняв малюнок і зазирнув на його зворотний бік. «Упізнав, не помилився!» — усміхнувся. І показав дітям, що там, на звороті, написано. А написано було таке: «Малюнок Віктора Нікітченка. Токмацький район Запорізької області. 1952 рік».

Як він потрапив у цей будинок? Наскільки Віктор зміг згадати, вчителька взяла колись у нього цей малюнок «на конкурс». Чи потрапив він тоді кудись в район або й область на конкурс, Вітя-школяр так і не дізнався. Архітектор, який приніс його в цей будинок, давно помер, його рідні нічого ж пояснити не могли. Отак дивовижна таємниця залишилася…

Одначе дуже символічно, що ще дитиною Віктор Нікітченко намалював те, що витязь української поезії Василь Симоненко назвав «Лебедями материнства». Нагадаю. Мріють крилами з туману лебеді рожеві, Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві. Заглядає в шибку казка сивими очима, Материнська добра ласка в неї за плечима. …Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну матір вибирати.