Вербиченька

Cторінку підготувала
Устина ГРЕЧАНЮК.

• Невигадана історія

Встигнути простити

Ганна БОЙЧУК.

— ЖІНОЧКО, на завтра потрібні ліки, у вас є кому купити? — голос медсестри долинав, як із погреба, де Ольга без тями пролежала пів дня, поки не похопилися сусіди й не доправили в лікарню. Просто в реанімацію.

Купити ліки. Хіба вона знає? Жінка спробувала ворухнути лівою рукою і не відчула її. Так само важко слухалася нога.

— То як, є кому про вас подбати?

— Є, — долинуло з відчинених дверей. — Я все зроблю, давайте рецепт.

Чоловічий голос був дивовижно знайомий, він, наче з іншого життя, діставав Олену з напівсвідомості. Вона його знає, але звідки?

Далі був сон, забуття, уривки фраз, які, напевне, стосувалися її стану. І знову знайомий голос посеред ночі: «Олю, все буде гаразд, головне — ти жива, ми впораємось».

Миколу пускали в реанімацію будь-якої години. Він ненадовго виходив у якихось справах і знову прикипав до стільця біля ліжка, з надією очікуючи змін на краще.

— Ну що, динаміка позитивна, — нарешті мовив до нього одного ранку лікар, — іще день-два, і підемо в палату.

— Підемо? Але ж вона не ходить, говорити не може…

— Повірте, час і догляд зроблять свою справу, потрібне терпіння, а ще Ольга Дмитрівна має знати, що в неї є надійне плече. Ви ж чоловік, я не помиляюсь? І до неї ніхто більше не приходить.

— Так, чоловік, — відповів Микола, через паузу додав, — колишній. Але я все зроблю, щоб її підняти.

Того вечора, вперше за кілька останніх діб, він, вийшовши з лікарні, не хотів поспішати. Ноги самі повели знайомою вулицею, до знайомого дому. Вже падали каштани, за 30 років, відколи ця вулиця не його, дерева стали могутніми. Колись вони любили гуляти тут із дружиною, котили візочка, в якому спав малий Андрійко. Синок підростав. А до школи Ольга повела його сама — не змогла пробачити Миколі тої звабливої білявки, з якою застала якось після роботи. Присягався, що більше не повториться, нечистий поплутав, не допомогло. Тоді хлопці якраз бригаду збирали, завербувався, а потім і назовсім переселився на чужину. Іноді огортали несамовита туга і самотність. Зійшовся з жіночкою, яка мала хлопчика, ровесника Андрійка, хотів стати йому батьком, не склалося. Кілька разів навертався перепросити дружину, але вона відрізала колишнє життя, обмежила спілкування з сином. Знову подався у світи. Їхні шляхи, можливо, й не перетнулися б, усе ж минуло в розлуці майже 30 літ — ціле життя. Але світ перевернувся після телефонного дзвінка: сестра повідомила, що не стало Андрія, — син боровся з важкою хворобою, але вона його здолала.

Ховали сина разом, через рік поставили пам’ятник. Тепер йому не хотілося покидати селище — тут жила пам’ять про його хлопчика. А ще цими вулицями ходила жінка, яка виявилася найдорожчою з-поміж усіх, кого знав. Змучена горем, враз постаріла, самотня. Він, було, наважився на ще одну розмову і сказав, не криючись «Нам ділити нічого, спробуй мені простити, час уже все вирішив за нас. Може, така у сина остання воля була, нас поєднати».

— Не смій прикриватися сином! — тільки й мовила крізь сльози.

Про те, що з Ольгою трапилося нещастя — зне­притомнення, падіння у відкриту ляду погреба, інсульт, Микола дізнався від сусідів, які не могли дати ради — щоденні призначення лікарів вимагали купи грошей. І він побіг до неї. Ольга довго приходила до тями, а коли побачила біля ліжка чоловіка, не здивувалася.

— Андрійко приходив… Казав, щоб я тобі ключі дала від хати, там квіти треба полити, — тихо сказала.