Вербиченька

Cторінку підготувала
Устина ГРЕЧАНЮК.

• Сповідь

Вийшла заміж по любові...

Анастасія Л.

Звенигородський район

Черкаської області.

Здрастуй, «Вербиченько»! Ти моя розрада і втіха. Як прочитаю тебе, то наче життя світлішає. Багато жінок сповідується тобі, як найближчій подрузі. Ось і в мене стільки в душі накипіло, що вирішила поділитися з тобою.

МЕНІ 27 років, в 20 вийшла заміж, зараз синові шість років. Ішла до шлюбу по любові. Здається мені, що так дуже давно то було в минулому, що й сумніваюсь, чи була вона, та любов, що так швидко згасла — через рік-два після весілля. А загасила ту любов горілка.

Так хотілося щастя, і я за нього ж боролася. Всіма силами. Жили ми з чоловіком у невеликому селищі. Він працював на заводі, а я — в дитсадку. Жили в квартирі, яку надав завод. У чоловіка на зміні тільки він мав дружину та дитину, решта хлопців нежонаті. Як закінчать працювати, кличуть його хильнути чарку в генделику. От чоловік мій мало не щодня і випивав потрошку. А тоді дедалі більше...

Було дуже боляче, що непотрібна я йому так швидко стала, знайшов кращу за мене — горілку. А в горілці він лихий. Та хай би був і добрий, але кому сподобаються тижневі запої? Почалися сварки.

Врешті-решт наполягла, щоб переїхали в село, де живуть мої батьки, вся рідня. Моя бабуся переїхала жити до моїх батьків, ми поселилися в її хаті. Чоловік — слюсар, робота у місцевому господарстві одразу знайшлася, я влаштувалась листоношею. Сподівалась, що без старих друзів не буде у нього спокуси випити, та й тут, на очах у моїх родичів, соромно таки буде пиячити. Але стало ще гірше…

Останні кілька місяців тільки й думаю: як із ним розлучитися і куди подітись? Я розумію, що далі так жити неможливо. Передовсім прикро мені за дитину, собою вже мало клопочуся.

Важко, ой як важко на щось зважитися. Менш за все я думаю про те, що дитина залишиться без батька. Такий батько, як є, не потрібний дитині, хай краще його не буде. Нічого хорошого він сина не навчить, хіба тільки ходити в магазин по пляшку. Не дуже мене лякає й самотність, хоч я ще така молода. Думаю: краще жити самій, ніж із ним, з отаким.

Звичайно, важко самій жити, дитину ростити і все тільки на своїх плечах нести — і город, і обійстя, і ремонт... Але маю зважитись.

Мама моя каже: «Зараз багато п’ють». Подруга осуджує: «Ти одразу бачила, який він, треба було заміж не виходити». Їм говорити легко. Міркую, якби кожна жінка знала наперед, який її чоловік буде у майбутньому, то не було б нещасливих сімей на цьому світі. Задумуюсь над маминими словами: зараз багато п’ють. Справді, багато. Взяти наше село. Ввечері коло магазину чимало юрмиться охочих випити. Серед них і літні, і молоді, нежонаті й жонаті. Молода дружина з дитиною вдома, а він стоїть п’є, все інше йому байдуже.

Чого ж молодому чоловікові не вистачає? Що, погана жінка й незатишно в хаті? Це нечаста причина. У мене, наприклад, кругом ідеальний лад, я не хвалюсь, ні, просто кажу, що ні до чого прискіпатись, затишно в хаті, все є для гарного життя. І батьки допомагають нам. Чоловік мій, коли тверезий, такий гарний, роботящий. Якби не пив — не життя, а рай був би. А я не знаю вже зараз, що таке хороший настрій, що таке почуватися щасливою, не живу, а існую.

Йду повз магазин, гляну на пляшки, й такий біль у душі. Навіщо їх продають? Скільки від них горя, скільки родин розпалося, дітей залишилось напівсиротами. Ось і мені через горілку світ став немилий.