Наша пошта

У глухій тиші Файгорода

Володимир БРЕНДУЛЯК.

Тульчинський район

Вінницької області.

На фото автора: подружжя Варсолюків.

ПОРОСЛОЮ бур’янами дорогою, яка з’єднує зі світом та приносить із нього час від часу новини хуторянам Файгорода, добрався до самого центру. Колись тут діяв будинок культури, а тепер від нього залишилися самі руїни. З-за чагарників виглядає старенька жіночка. Підходжу ближче й розпитую, як їм тут, на хуторі, ведеться.

— Отак і живемо, мов потурнаки, — каже Валентина Михайлівна Варсолюк. — З городу маємо припаси на зиму, дрова під боком — бери скільки хочеш.

Слів небагато, та коли замислитися, перейнятися цим людським побутом, то зрозумієш, що гірше навряд чи може бути. А втім, натерпілися жителі хутора Файгород за свій вік так, що раді малій біді, аби лише велика на їхні голови не звалювалась.

— Наш вільшанецький колгосп, — долучається до розмови її чоловік Василь Федорович, — був передовим, не раз здобував перехідні червоні прапори. Працював я в ті роки механізатором на фермі, заробітки мав хороші, а тепер залишилися з дружиною в цій хатині самі. Пустка довкола. Але нас тримає на світі любов до землі й до життя.

У Варсолюків близько двох гектарів городу, є кобила, дві корови, молоко здають заготівельнику, який приїжджає з Ямпільського молокозаводу, по 6,50 гривні за літр. Тримають також свиней, курей. Є чотири песики. З криниці, що в долині, носять воду.

— Довели нашу бідну Україну до краю, розікрали все, — не стримується Василь Федорович. — Працювали в селі дві ферми, на яких утримувалися корови, бички, а тепер, Господи прости, тільки чагарники на їхньому місці. Були магазин, початкова школа, клуб, де двічі на тиждень демонстрували кінофільми, відбувалися концерти. Земляки, «герої» наші, так провели розпаювання, що на хуторі стало, як після війни. Коли розбирали ферми, навіть скоби повиривали, до яких прив’язували худобу. Обдерли хутір як липку…

— А хто ж вам сюди доставляє хліб та інші харчі? — запитую.

— Хліб самі печемо, борошна дали на пай і навіть машиною привезли з Вільшанки. Це про нас дбає наш депутат Городківської територіальної громади Віра Володимирівна Шумило. Вона весь час до нас навідується і допомагає чим може. Неподалік мешкає одинокий пенсіонер-інвалід Іван Почвірний. До березня жила ще Зінаїда Сусол, але після смерті чоловіка сини з Крижополя забрали матір до себе. І залишилися ми тепер троє на хуторі, як сироти в глушині.

Догоряв осінній день, вечоріло. Мої співрозмовники, попрощавшись, заквапилися на обійстя — замикати на ніч, на замки, свою старість. Покинуту державою, ображену, але все ж наповнену жагою до життя й очікуванням справедливості — шани до поважних літ.