• Забуттю не підлягає

Правда на рівні людського серця

Інна ОМЕЛЯНЧУК.

Рівненська область.

На архівному фото 1944 року закарбовано трагічний момент депортації: польські військові женуть українські родини до залізничної станції. Зрозуміло, що худобу там довелось і полишити.

Зінаїда Мороженко разом із тисячами депортованих сподівається на відновлення історичної справедливості.

77 років тому розпочалася депортація українців із їхніх етнічних земель у 1944-1951 роках.

_{«Наша кривда у Всесвіт кричить...»}

Зінаїда Мороженко (тоді Гера) на все життя запам’ятала 8 березня 1944-го.

— Як зараз бачу себе в червоному пальті та хромових чоботях, які одягнула просто на босі ноги й вискочила з хати — адже палали сусідні Турковичі. Хтось із людей крикнув: «Тікайте!» — і ми з братом у чому були побігли, куди очі бачили. За нами почулися постріли — то знищували моє рідне село Сагринь Грубешівського повіту Люблінського воєводства. За один день не стало 900 односельців. Мої батьки дивом уціліли і на другий день ледь знайшли нас у Грубешові, де ми всі певний час жили в колишній німецькій бурсі. Наша хата і все господарство, нажите важкою працею, згоріли в одну мить,— чітко, ніби це було вчора, пригадує вибілена сивиною жінка.

Їй тоді було 12 років, та хіба таке забудеш?

— А 25 грудня 1944-го нас уже вивозили з рідних місць: спочатку на солдатських машинах до Замостя, а далі поїздом на П’ятихатки Дніпропетровської області. У селі Кринички, що неподалік, нам дали хату, де ми жили до 1946-го. А коли почалися посуха і фактично голод, тато з дядьком пішли на захід. Повели із собою й корів. За два місяці дійшли до Гощанського району на Рівненщині, де й вирішили прихилити голову. А вже для нас ледве вдалося взяти квитки на поїзд — допомогли знайомі. У Бабині батьки пішли працювати до колгоспу — так і жили. Після закінчення семирічки я вступила до Рівненського кооперативного технікуму на товарознавця, — одну за одною гортає Зінаїда Антонівна сторінки власної пам’яті…

Ось вона, жива історія України, яку можемо і маємо вивчати за такими невигаданими долями!

…Про трагедію її рідного села Сагринь сьогодні знає весь світ. Сама ж Зінаїда Мороженко частенько приходить до пам’ятника депортованим українцям у Рівному: він постав на розі вулиць Драгоманова та Чорновола до 60-річчя сумної дати. І читає назавжди вкарбовані тут рядки:

Журавлі над горою Данила,

як ніколи, сьогодні кричать.

Відкричали б, та,

мабуть, не можна,

Відмовчали б,

та як відмовчиш?

Від Сагриня аж ген

до Явожна

Наша кривда

у Всесвіт кричить…

Більшості переселенців уже немає на цьому світі. Жодної, бодай моральної, сатисфакції вони не дочекалися. А Зінаїда Мороженко все ж сподівається дожити до повернення історичної справедливості: саме тому й цього року у вересні прийшла на мітинг до пам’ятника депортованим українцям. Дарма що робити це їй дедалі складніше…

_{Пам’ять стукає в серця}

НА державному рівні в Україні вперше відзначали аж 75-ті роковини депортації українців з їхніх етнічних земель — 2019-го, ще до пандемії.

…Разом із згорьованими тугою за малою батьківщиною людьми стояла біля пам’ятного хреста жертвам голодоморів та політичних репресій на алеї Небесної сотні в Києві. Й одну по одній слухала розповіді про трагічні долі їхніх родин. Ось вона, жива колективна пам’ять, у яку, наче пазли, складаються ті долі. Її воістину золота нитка не порвалася під могутнім пресом радянщини, а вплелася в новітню історію незалежної України, і її звідти вже не вирвати! Бо хіба могли подумати батьки холмщаків і лемків, забужанців і бойків, які мовчали довгі пів століття, що їхні діти на повний голос говоритимуть (ні, просто кричатимуть) про ту велику кривду в центрі нашої столиці?

Пам’ять предків наполегливо і вперто стукає в серця нащадків. Чи маємо ми моральне і людське право вкотре «не почути» того стукоту, як це відбувається в незалежній Україні ось уже 30 років поспіль?

«Ні, такого права у нас немає», — в один голос заявляють історики, спираючись на конкретні документи.

9 вересня 1944-го дві маріонеткові структури — уряд УРСР та невизнаний суб’єктом міжнародного права Польський комітет національного визволення — підписали в Любліні угоду «Про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян з території УРСР», що дала старт тій великій кривді українства, яку сталінський режим планував давно…

На історичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка під егідою Українського інституту національної пам’яті тоді ж таки, на початку вересня 2019-го, була принципова розмова за «круглим столом» під назвою «Вигнані з Батьківщини».

Тож слухаємо тих, чия кривда й нині кричить у Всесвіт.

«За задумом тих, хто перекроював карту Європи, я, вочевидь, не мав би з’явитися на світ, — з болем говорив декан історичного факультету КНУ Іван Патриляк. — Моєму татові було 8 років, а дідові — 43, коли їх із корінням вирвали з рідного дому. Підступну політику вигнання українців з їхніх споконвічних земель тоталітарний сталінський режим вів давно і цілеспрямовано. Йому були потрібні ці території без українців, які свято бережуть свою мову та віру. Тому з допомогою польських комуністів їх винищували, як могли. Коли в когось із українців загони армії крайової чи хлопські батальйони знаходили портрет Шевченка, просто на подвір’ї ставили шибеницю і разом із портретом вішали господаря… У свої вісім років мій тато питав у батьків: «А коли ріжуть українців — удень чи вночі, коли вони сплять і (як він думав) їм не боляче?».

Нестерпні реалії вкоренилися в підсвідомість так, що його батько мовчав майже пів століття!

Його колега, доктор історичних наук Юрій Сорока, теж сповна відчув на собі гірку долю переселенця-холмщака. Втім, у чомусь йому навіть поталанило: «Тоді, 1945-го, мої батьки опинилися в тому чи не єдиному ешелоні, якому особисто Сталін якимось дивом дозволив повернутися з посушливої Миколаївщини, де він простояв тиждень, на Волинь. Це і врятувало нашу сім’ю. Брат, тоді кореспондент газети «Радянська Україна», вперше поїхав у рідні місця на Грубешівщину 1979 року. А коли повернувся, тато схвильовано запитав: «Ти не побоявся туди їхати, Михайле?» Бо підсвідомий страх, який передавався з покоління в покоління, був головною емоцією скривджених комуністичним режимом людей.

_{Перший крок є. Чи буде другий?}

ВЕРХОВНА Рада минулого скликання зробила лише перший крок, оголосивши 2019-й роком пам’яті депортованих українців: вочевидь, 75-річчя трагедії оминути не змогли.

Чому не ухвалили законопроєкт №9095, що підготувала група депутатів, серед яких Андрій Антонищак та Тарас Батенко, теж представники родин депортованих українців? Бо опоненти начебто боялися зіпсувати відносини з сьогоднішньою Польщею. Тільки до чого тут дружня до нас демократична держава, коли йдеться про іншу, тоталітарну?

Якраз у тому й сила демократії, що вона здатна визнавати історичні деформації і за принципом «Пробачаємо і просимо пробачення» рухатися далі в новітній історії. Науковці визнають: навіть з огляду на те, що сьогодні кожен сьомий студент у Польщі — етнічний українець, від конструктивного діалогу нам ніде не подітися.

Але відновити справедливість ми просто зобов’язані. Саме тому напрацьований у минулому скликанні законопроєкт став основою для нового — №2038, котрий вніс на розгляд уже нинішнього скликання депутат В’ячеслав Рубльов із Волині. Й це справедливо: Волинь, а ще Рівненщина, Івано-Франківщина, Львівщина і Тернопільщина — ті регіони, де проживає найбільше депортованих українських родин, які так хотіли бути якнайближче до рідних місць: адже кордон для них «закрили». Для них у проєкті закону пропонується не лише визнання статусу депортованих, а й відповідні компенсації: скажімо, щорічна матеріальна допомога. До речі, саме так давно зробили в Польщі щодо своїх громадян.

Чи ухвалить закон Український парламент? Чи дасть справедливу політико-правову оцінку тих подій? М’яч тепер на його полі. Але до цього наполегливо закликає офіційний Київ Світовий конгрес українців, у якому є представники 60 країн світу: «Тавро переселенця пече і болить. Світове українство низько схиляє голови перед сотнями тисяч співгромадян, яких спіткала ця гірка доля».

…У їхніх сім’ях народилося вже четверте покоління українців: щоб не втратило воно свого коріння, маємо вголос сказати всю правду, якою гіркою вона не була б. Бо правда, що проходить на рівні людського серця, робить нас сильнішими…

В обласному краєзнавчому музеї в Рівному розгорнули виставку «Емігранти з чужої волі». Речі, які депортовані українці, наче реліквії, передають із покоління в покоління, на певний час перемістилися сюди: машинка Singer, яку мама науковця Григорія Косюра виміняла на корову, що приїхала з ними із Холмщини; одяг, який носили забужанці, реманент, виготовлений їхніми руками. Бути вигнанцями з малої батьківщини, як бачимо, зовсім не означає втратити велику.

Під жорна примусового виселення потрапило, за різними оцінками, від 500 до 700 тисяч етнічних українців. Депортація мала кілька етапів:

1944-1946 роки — виселення майже 500 тисяч українців під лукавою назвою «евакуація» (насправді ж то була наймасштабніша депортація українського етносу за його новітню історію);

1947 рік — тотальна етнічна чистка в ході військово-політичної операції «Вісла» з брутальним виселенням 150 тисяч українців на північно-західні землі Польщі ( у концентраційний табір «Явожно» тоді відправили 4 тисячі непокірних українців);

1948 рік — примусове виселення жителів прикордонної смуги західних областей України вздовж радянсько-польського кордону (9125 осіб) з територій, які відходили до Польщі, на схід УРСР (підстава: угода про демаркацію державного кордону між СРСР і ПНР 1947 року; постанова Ради Міністрів УРСР «Про заходи у зв’язку з відселенням радянських громадян з населених пунктів, які відходять від УРСР до Польщі» від 14 квітня 1948 року;

1951 рік — примусове виселення українців Західної Бойківщини з територій, які відходили до Польщі, у південні регіони УРСР (32066 осіб) унаслідок договору між ПНР та СРСР «Про обмін ділянками державних територій» від 15 лютого 1951 року.