• Світ захоплень

Сільський винахідник

Віктор ЗЕЛЕНЮК.

Вінницька область.

Михайло Девдера з Качівки Ямпільського району працює вчителем інформатики у місцевій школі. Разом із дружиною Галиною виховує двох хлопчиків і двох дівчаток. У вільний час дуже любить експериментувати з велосипедами.

ПРО СВОЇ «кулібінські» здібності Михайло заявив ще у шкільні роки. У восьмому класі самотужки удосконалив класичний велосипед типу «Україна». Встановив передній багажник, на якому розмістив дві групи фар, нижні мали щітки для очищування їх від бруду та помпи для подачі води для промивки. А ще саморобний радіоприймач і генератор для подачі звукового сигналу. Також була саморобна автоматична система для вмикання стоп-сигналу при гальмуванні. Живила усю цю «електроапаратуру» велосипедна динамо-машина…

— Як подорослішав, з’явилися нові захоплення, навчання, робота, — розповідає Михайло Девдера. — Та все ж повернувся до велосипедної теми. Спочатку узявся за реставрацію велосипедів. Перший зробив для дружини, скомпонував із велосипедного брухту, що знайшов у селі, та нових деталей із магазину. Коли підросли сини, виготовив велотандем, на якому вміщаються по двоє дорослих і дітей. Коли ж з’явилися ще дві донечки, він став замалий для родини, то віддав його родичу. Потім захотілося створити триколісний веломобіль, який бачив іще за радянських часів на сторінках журналу «Моделіст-Конструктор».

Винахідник-самоучка проаналізував багато інформації з Інтернету, підібрав необхідні деталі. Вирішив обладнати свій трайк електродвигуном. Але перед тим мусив провести серйозні зміни в самій конструкції: виготовити підвіску передніх коліс, змінити конструкцію механізму керма, підсилити раму… Свій електротрайк Михайло Девдера ще називає триколісною електровеломашиною. Окрім зручного сидіння та даху, він облаштував у своєму творінні габаритні вогні, стоп-сигнали, повороти, аварійку, світловий сигнал заднього ходу, світлодіодні ліхтарі ближнього та дальнього світла, звуковий сигнал, гнізда для зарядки різноманітних пристроїв, невеликі безпровідні колонки. Одним словом, вийшла ну «зовсім заводська» машина.

Його електроровер уже накрутив понад чотири тисячі кілометрів. В основному це поїздки у справах та на закупи до районного центру (32 кілометри у два боки). Але були мандрівки й на більшу відстань — в село Михайлівка колишнього Шаргородського району (85 км в один бік), де проживає Михайлова теща пані Антоніна з чоловіком Леонідом. У Томашполі, щоб трохи поповнити запаси енергії електроакумуляторів, зазвичай робиться зупинка, але одного разу вдалося проїхати усю дорогу без «дозаправлення» електрикою.

— Такий не звичний для наших широт транспорт, як мій електротрайк, викликає здивування у перехожих та водіїв, —— розповідає Михайло. — Сигналять, махають рукою, усміхаються. Був випадок, виїхав із села, їду трасою до районного центру, назустріч велосипедист, зупиняється, показує руками знаки, мовляв, «стій», «зупинися». Зупиняюсь. Запитує: «Ви українську розумієте?». Він сприйняв мене за туриста-іноземця! Усміхаюся, відповідаю: «Так, звісно, розумію. Я живу тут недалеко…». А зупиняв він мене, бо хотів попередити, що там попереду асфальт стелять, то він ледь проїхав…

Покійний дідусь Михайла — Василь — був відомим на все село велосипедним механіком. Усі в селі добре знали, якщо маєш проблеми зі своїм двоколісним металевим конем, то Василь Федорович його вилікує на «раз-два». Інший дідусь, Михайло, теж дуже любив майструвати. З-під його руки виїхало у світ чимало роверів унікальних конструкцій, оснащення та призначення.

Можливо, саме від дідусів онук успадкував здібність до конструювання. Було у Михайла й нестандартне замовлення — трайк для однієї з приватних шкіл Вінниці. Підготував деталі, а складав велосипед зі школярами. Діти отримали приємні враження та знання з механіки й принципів роботи нетрадиційної велотехніки. Та й складена власноруч річ цінується більше, аніж куплена за гроші батьків.