• Нашого цвіту по всьому світу

«Україна там, де ми з любов’ю до неї...»

Лариса Пилипенко.

Фото Володимира Зінченка

та з відкритих джерел.

Онуки, правнуки та праправнуки перших переселенців бережуть та плекають українські традиції. Перший ліворуч Вітторіо Соротюк — заступник президента Світового конгресу українців, голова Українсько-бразильської центральної репрезентації.

Рушник початку минулого століття, що зберігається у музеї української еміграції у місті Прудентополіс. Українки і в Бразилії вишивали і вишивають рушники. Тільки малюнки на них змінилися.

Українські переселенці другої хвилі еміграції 1907-1914 років.

Одна з найстаріших українських будівель у Бразилії. Церква Святого Архангела Михайла поблизу міста Маллет була збудована 1899 року.

Сонце однаково світить усім, але зігріває воно найтепліше там, де твоя батьківщина. Цього року виповнилось 130 років, як палюче бразильське сонце стало рідним для наших співвітчизників у далекому заокеанському краю. Під ним піднялися нові покоління, для яких та земля стала батьківщиною. Але пам’ять предків не підвладна нашаруванню віків, і бразильські українці повертають голови, мов ті соняшники, до України і моляться рідною мовою.

ДЛЯ народу 130 років — віха, історичний відтинок, що містить багато визначальних подій. Переселення українців у Бразилію позначене трьома еміграціями. Кожна з них була важкою хвилею, яка, подібно морській, накривала людей із головою: випливеш — твоє щастя, поглине вода — то така у тебе доля.

Траєкторію першої еміграції накреслили правителі Австро-Угорщини Габсбурги, під рукою яких були західні регіони України, і тодішній імператор Португалії та Бразилії Дон Педро Сегондо в ті часи, коли після скасування рабства в країні бракувало робочої сили. По селах Галичини й Буковини почалася кампанія з вербування, під час якої Бразилію представляли як такий собі рай на землі.

Змучені злиденним безпросвітним життям селяни з радістю піддавалися на агітацію і вже уявляли ті золоті гори: землю, реманент, просторі хати і можливість отримати гроші від обіцяної роботи.

Збиралися родинами, з дітьми. Прощалися з рідними краями зі слізьми, розуміючи, що повернення в рідні домівки не буде. Тому брали в дорогу найдорожче: заповітні вузлики із землею з рідних надгробків, насінням гречки, пшениці, жита і проса. Щоб висіяти на чужині, як звикли на батьківській землі. Морський шлях до Бразилії видався надзвичайно важким — море немилосердно гойдало, дощі заливали, пекло сонце. Але вони стійко витримали і ступили на берег бразильського порту Паранагуа, що в штаті Парана, в середині січня 1889 року. Це було дивне видовище для місцевих: за неймовірної спеки переселенці у шапках й кожухах нагадували небачених істот. Урочистих зустрічей не було: поки українці гойдалися на хвилях, імператор, який обіцяв золоті гори, позбувся трону, а новій владі було до прибульців байдуже. Перші враження, мов сніг на голову. Жінки голосили, чоловіки чухали потилиці.

Але українця де посій, там вродиться. Оговтавшись, почали купувати у місцевого населення коней й кароси (підводи). Садили на підводи жінок і дітей, чоловіки йшли поруч. Через дикі ліси і бездоріжжя рушали до найближчих населених пунктів.

На той час Бразилії дісталося пароплавами понад 15 тисяч осіб, переважно з Північно-Східної Галичини — з околиць Бібрки, Бродів, Заліщиків, Жовкви, Золочева, Кам’янки-Струмилової, Перемишля, Сокаля, Тернополя.

Без відповідних знарядь для праці, без даху над головою, без елементарних засобів для існування, за цілковитої антисанітарії і відсутності медичної допомоги, в незвичних кліматичних умовах, які були причиною тропічних недуг, перші поселенці зазнали великих людських втрат.

Але люди шукали кращої долі. Друга хвиля української еміграції до Бразилії була заробітчанською й припала на 1907-1914 роки. Понад 15 тисяч українців знову переселилося до штату Парана, де уряд Бразилії розпочав будівництво залізниці між Сан-Паулу й Ріу-Гранді-ду-Сул і де були надійні заробітки. Але там м’яко стелили, та твердо було спати. Землю і реманент переселенцям задарма не давали, їх треба було купувати, допомоги не виплачували. Та й що то за земля? Непролазні джунглі, які треба було вирубати, викорчувати, випалити. Після цієї виснажливої роботи очам хліборобів відкривалася бразильська земля — руда, мов українська глина. Дивувалися, як може вона родити. Грошей не було, тож змушені були заробляти на будівництві телеграфних ліній, залізниці. Остання повинна була пролягти через території індіанських племен, які, захищаючи свої землі, безжально вбивали не тільки окремих людей, а й цілі родини робітників, зокрема й українські. Біля Санта-Катарини індіанці знищили ціле українське село Модему. Нині там пам’ятний знак. Тубільці вибивали худобу, яку так нелегко доводилося вирощувати українцям. Їх косили малярія, жовта лихоманка, тиф, жалили різноманітні повзучі, вони труїлися невідомими плодами і рослинами, голодували. Бог у поміч дарував переселенцям араукарії, які українці обожнювали за красу і користь. Із цих дерев будували хати, храми, з їхніх плодів робили борошно, яке рятувало від голодної смерті.

Надія ж у цьому пеклі була лише на Бога. Збереглося послання перших емігрантів до високого духовного чина в Україні з пристрасним упрошуванням прислати до них священників. Коли ті прибули, українці ніби заново народилися, у них наче відкрилося друге дихання. На вельми скромні статки почали зводити церкви. Загалом у Парані було збудовано понад 230 українських церков. Разом із храмами й український дух міцнів.

Поволі українці освоїли чужу і спершу не привітну для них територію. Найбільше їх зосередилося у місті Прудентополісі, яке нині вважається українською столицею Бразилії. Переживши страшні часи, бразильські українці стали згуртованими, толокою споруджували житло, великими гуртами обробляли поля. Навіть страйкували об’єднавшись, наприклад, коли експлуатували емігрантів на будівництві доріг та залізниць. На рудій землі навчилися вирощувати високі врожаї зернових культур. Вперто угноюючи, приміром, руду ділянку протягом багатьох років, досягали ефекту чорнозему. Завдяки українцям на місці джунглів почав рости хліб. А на власних городах — картопля, кріп, хрін, капуста — все те, що і в Україні. От тільки улюблена калина так і не прижилася в чужому краї… Близько 70 відсотків українських поселенців займалися рільництвом. А ще плекали садівництво, завели не знане тут бджільництво. У штаті Парана започаткували млинарську індустрію, а також кооперативний рух. Решта долучилася до бразильських торгівлі та індустрії.

Остання хвиля еміграції почалася після Другої світової війни. Вона складалася переважно з переміщених осіб, серед яких був досить високий відсоток інтелігенції. Прибули вони до Бразилії здебільшого з Австрії і Німеччини (1947-1951 рр.). Освічені українці органічно вписалися в життя країни, опанували практично всі сфери та галузі. Багато їх серед науковців, політиків, адвокатів, лікарів, журналістів. Загалом важко переоцінити український внесок у розвиток півдня Бразилії, який сьогодні є однією із найрозвиненіших частин країни. Недарма українська писанка стала офіційним символом штату Парана. В його столиці, місті Куритиба, зведено дуже гарний Український меморіал із дерев’яною церквою, типовою хатиною переселенця, пам’ятником писанці.

Унікальним і незбагненним явищем є підтримання та збереження поколіннями бразильських українців національної самобутності. Через сотню й більше років у родинах й осередках Бразилії звучить українська мова, живуть українські традиції! Величезну роль у цьому відіграє школа. Українські поселенці з перших років почали дбати про те, щоб їхні діти могли здобути хоча б початкову освіту. Потужну допомогу у цьому свого часу надав митрополит Андрей Шептицький, який особисто відвідав численні українські громади, провів кілька вчительських нарад і активізував роботу «Шкільного Союзу». При церквах діяли і діють суботні школи з вивчення катехизму українською мовою. Найвідоміша — суботня школа імені Лесі Українки при Українському товаристві Бразилії в Куритибі.

Українське народне мистецтво і сьогодні культивується бразильськими українцями, зокрема українські народні танці, писанкарство, вишивка, малювання на порцеляні геометричних узорів, характерних для української вишивки, та інші. Українська громада вирізняється українськомовністю, яка властива всім віковим групам, а також вихованням дітей у родинному українському дусі. Зустрічають тут дорогих гостей, як і в Україні, — чаркою з кашасою (самогонка з цукрової тростини) та наїдками. Частують щедро, на столі можуть бути не тільки кастелінья (свиняче ребро), керерінья (біла кукурудзяна каша з м’ясом), солонина, різні салати з екзотичних овочів, але й звична для українця молода картопля, притрушена кропом, вареники, солоні огірочки, домашні пиво і житній хліб.

Цього року, з нагоди 30-річчя Незалежності України і 130-річчя прибуття перших українських емігрантів до Бразилії, посольство цієї країни в Україні розмістило на своєму сайті привітання всім українцям. «Прибуття до Бразилії 130 років тому перших українських іммігрантів значно сприяло економічному розвитку країни. Окрім надії, що ними рухала, ці родини принесли із собою багатовікову культурну спадщину, що обернулася цінним внеском у бразильський культурний доробок і яку продовжують зберігати їхні нащадки», — йшлося у вітальній листівці.

Наші бразильські співвітчизники живляться історичною батьківщиною, привозять на неї своїх дітей і шукають сліди і тіні пращурів. Сумують і не приховують сліз. Проводять паралелі між часами ХІХ століття і сучасністю, коли українці знову залишають рідні землі в пошуках кращого життя. Антін Крушельницький у передмові до книжки Петра Караманського «Між рідними в Бразилії» пише: «По волі й по неволі мусимо шукати на чужині своєї України... Там, де нас закинула химерна доля... Бо Україна там, де ми зі своєю любов’ю до Неї, зі своїми думками про Неї, зі своїми зусиллями задля Неї...».