Архів
П’ятниця,
17 вересня 2021 року

№ 69 (19917)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Наша поштаСоняшник
  Версія для друку          На головну
  • Наше військо

Закінчити розпочате

Леонід Логвиненко.

Фото автора.

Курсант Харківського інституту танкових військ Богдан Біленко, який приїхав із фронту, щоб вивчитися на офіцера, про війну воліє не згадувати. Хіба що пам’ять іноді дістане з семирічної глибини випадок, коли вони вирішили поїхати в розвідку, аби розгледіти, що довкола них діється, де свої, а де чужі. В тому хаосі перших буремних місяців навіть дідько міг заплутатись...

ОТ ЇДУТЬ вони своєю «четвірочкою» по дорозі, де кожна вибоїна дістає до печінок, а назустріч їм бабця чимчикує.

— Хлопці, а ви що тут робите? — запитує, затаївши страх в очах.

— Та ось патрулюємо, — відповідає їй Богдан, ховаючи недоречну посмішку в кутках губ, над якими розсипано руді веснянки.

— Так тут зараз інша армія, — каже бабуся і з острахом озирається у бік Первомайська. — На кожному будинкові чужі прапори: «ЛНР», «Новоросії», а на центральній площі російський триколор...

У світі й справді трапляються дива. Якби не зустріли ту бабусю, вони б так проворно не розвернулися й стрімголов, не торкаючись землі, не летіли б до своїх. У ті перші хвилини заціпеніння після зустрічі товариш-майданівець Богдана висмикнув кільце гранати, аби в разі чого підірвати себе і ворогів. Бо полон — то знущання і тортури... Могли б, між іншим, загинути від вогню української зброї, якби наші не розгледіли у бінокль, що це побратими, а не колабораціоністи.

Утім, хлопці могли б розпрощатись із життям і раніше, на шахті «Карбамід», куди їх, майже не навчених, поставили охороняти дорогу. Казали, пробудете там днів зо два, а довелося повоювати кілька тижнів. Ворог накривав той горбик з мінометів, а відповісти йому було нічим, мали тільки легку зброю — автомати.

— До війни я в армії не служив, то й з автомата стріляв не дуже, — зізнається Богдан.

Під час Революції гідності він із друзями захищав барикаду на вулиці Грушевського. Опісля всі, хто на ній не загинув, пішли добровольцями на схід. Богдан тримає в руках світлину революційних часів, на якій обнялися два десятки бійців Другої сотні. Серед живих їх на сьогодні залишилося чоловік із п’ять. Більшість стала бійцями Небесної сотні, хтось згодом поклав голову в бойовиську на Донбасі. Богдан згадує, як «беркутівець» поранив його товариша: набоєм тому розтрощило ногу. Він ніс побратима на собі у медпункт до Будинку профспілок, який потім підпалили. Товариш із вогню не вибрався…

Яких тільки поворотів долі не буває! Якби не війна, то, напевне, Богдан не зустрівся б зі своєю майбутньою дружиною. А сталося це в Кремінній на початку війни, коли він стояв на блокпосту. В легковику, який проїздив через цей пункт пропуску, сиділа дівчина, що забула паспорт удома... Він міг її не пропустити. Бо ще був початок війни. Утім, Богдан повірив дівчині й дозволив проїхати. А за кілька днів він стояв уже в інший час доби на тому ж блокпосту й перевіряв документи. Аж раптом чує з маршрутки: «Я ж казала вам, що є в мене паспорт, ось дивіться...» Богдан узяв до рук посвідку і непомітно вклав туди папірець із номером свого телефону. Так вони й познайомилися: хлопець із Ромнів на Сумщині й луганська дівчина. Через якийсь час Богдан запропонував їй руку і серце, того ж дня вони побралися. Тепер у нього є сім’я — кохана дружина і двоє дітей.

— Як я і мрів, маю сина і донечку, — каже Богдан. — Жити вирішили на Луганщині.

Опісля Богдан служив у волинській 14-й ОМБР, 54-й механізованій бригаді, яка покрила себе невмирущою славою на Світлодарській дузі. Зізнається, був період після першого контракту, коли розчарувавсь у Збройних силах, вирішив, що все, досить. Минуло два місяці, а серце і душу ятрили думки: «Оце сиджу я на дивані, байдикую, а хлопці воюють... Цвіт нації загинув і на Майдані, й під час війни. А вони ж сподівалися збудувати кращу Україну, де люди живуть, а не виживають...»

З цією ж думкою воїн вступив до Харківського інституту танкових військ, хоча дехто запитував, чи не запізно, мовляв, у 29 років вчитися на офіцера?

Ні, не пізно. Він просто хоче довести до кінця те, що розпочинав із побратимами.

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Старт бюджетного процесу
Читати
Будівельний наступ на приміські села
Читати
Доплата — аж через рік
Читати
Чи буде встановлено правду?
Читати
Вчити правила можна й дистанційно
Читати





При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове