Наша пошта

Велике життя Бориса Кульчицького

Юрій БАБІРОВ.

91-РІЧНИЙ Борис Кульчицький ще навесні викладав зарубіжну літературу в Київському інтернаті для слабкозорих дітей, півтори години добираючись на роботу. А днями найстаріший учитель України вийшов на заслужений відпочинок, маючи загального педагогічного стажу понад 68 років.

Його життя аж ніяк не було легким, навпаки, небезпечним через політичні гоніння радянською владою. Від рук сталінських убивць загинув його батько Ян, який працював у подільському містечку Волочиськ (нині Хмельниччина) ковалем. 1937-го чоловіка до смерті закатували лише за те, що був поляком. Сім’я «ворога народу» за чотири роки змінила понад тридцять місць проживання та врешті зупинилась у Хмільнику Вінницької області. Це так вразило підлітка, що він змінив своє ім’я з Болеслава на Бориса, а по батькові — на Івановича. Після війни закінчив середню школу, потім Київський університет (відділення філології). Працював на різних посадах, зокрема й директором київських шкіл.

Нудне бубоніння, нескінченні 45 хвилин і бажання якнайшвидше піти — це не про уроки Бориса Івановича. У свої 90 із гаком років чоловік зрідка лише сідав, багато жестикулював і читав польських та німецьких класиків в оригіналі. «Треба так прочитати, — навчав, — аби всі знали, що тут є кома!».

Розповідає, одного разу старшокласники не слухалися. Тоді запропонував «заводієві», найсильнішому серед ровесників, позмагатись у рукоборстві. Домовився: як виграє, той буде на уроках тихіший за воду й сумлінно навчатиметься. В результаті поклав руку молодого бешкетника на стіл. Довелося тому виконувати обіцяне.

Важко підрахувати, скільки поколінь виховав педагог. Дехто з його учнів уже давно на пенсії, але й досі згадує добрим словом свого улюбленого наставника.

Попри пенсійний вік Борис Іванович у душі почувається молодим. Бере активну участь у громадському житті міста, пише спогади. Ось і цього разу на зустрічі з членами польського товариства ознайомив присутніх із двотомником мемуарів «Листи до себе».

«Якщо точніше, то народився я в селі Фрідріхівка Волочиського району, але зараз такого села вже немає, — читаємо у передмові. — Це просто одна з вулиць Волочиська, яка веде до наступного містечка — Підволочиська. Ці дві місцевості роз’єднує міст через ріку Збруч. У той час, коли я народився, за рікою були «вороги» — родичі тих селян, які мешкали поруч. Нам казали, що ВОНИ хочуть на НАС напасти, зробити рабами, повбивати. Це носилося в повітрі, осідало в голові, в душі. Нині не віриться, що таке могло бути». Ось такий початок. Далі треба просто читати, як виборював своє місце під сонцем, як здобував освіту, жив, передавав знання дітям. Як був свідком ще одного страшного Голодомору українців — 1946-1947 років…

До речі, більшість свідомого життя Борисові Кульчицькому доводилося приховувати національність. Але 2016 року через суд таки домігся, щоб у його паспорті було записано «поляк».

Міцного ж вам здоров’я, Вчителю, й довгих років життя!