• Розкажу про хорошу сім’ю

Сімдесят — у радості та горі

Ігор ТАБІНСЬКИЙ.

Львівський район

Львівської області.

Фото автора
та з сімейного архіву.

Літо 1951 року видалося гарячим, і два десятки пар, які 9 червня витинали на подвір’ї Андрія Петричка польку з гудзом, мали вигляд таких розпашілих, що від них можна було запалювати сірники. Чоловіки раз по раз змахували хустинками піт із чола. Їм доводилося важче, ніж жінкам, бо на розі хати стояла добряча діжка з пивом…

ТА ПОПРИ спеку і втому від запаморочливого вихору радощам не було меж. Молодь скучила за веселощами і забавами. А весілля Степана Колодія і Дарії Петричко першим гуляли із троїстими музиками! До того в селі панував траур, чи не щотижня когось «накривали» в криївці, хтось гинув унаслідок нічних облав. Проте з початку 1951-го боротьба за вільну Україну почала в Коропужі гаснути. Два останні повстанці під щільним пресом емгебистів та «облавників» подалися до Львова, де були зраджені й схоплені на Личаківському цвинтарі в одному з гробівців.

Дозвіл на музику формально давав Степанові старший брат — Ілько, котрий, як замаскований підпільник ОУН, колишній учасник вишколу УПА в Карпатах, а нині легалізований заступник голови колгоспу імені Свердлова, мав на це моральне право… Зрештою, такий хід був продуманим, аби зайвий раз відвернути підозри: мовляв, ми співаємо, танцюємо і зовсім не плачемо за нездійсненою мрією — незалежністю України.

Щоправда, емгебистів, які довкіл шантажем, підступом і погрозами обзавелися сексотами, не так легко було обвести довкруж пальця. За якийсь рік-півтора після весілля брата Ілько був уже в їхніх руках і після кількох місяців слідства дістав свою на той час звичну двадцятьп’ятку — чверть століття концтаборів…

Степан, що працював тоді комірником у колгоспі, не міг витримати морального тиску на себе. Звільнився з роботи і подався шукати її до Львова. Батька вбито, мама, скатована на допитах, лежала хвора вдома, за нею доглядала молодша сестра. А тут ще треба було віддавати борги, які напозичав по всьому селу для «викупу» брата. Визволити його від Сибіру обіцяв один з емгебистів, що навідався до Коропужа. Взяв кругленьку суму — і щезнув назавжди.

Степан влаштувавсь у Львові на завод автонавантажувачів. Удосвіта о п’ятій мчав на залізничну станцію, такий був графік, а о десятій вечора вискакував із вагона і поспішав додому. Влітку ще пів біди, а взимку, як позакурює снігом стежки… Теплої одежини не мав.

Жили аж надто скромно. Один за другим народилося двоє синів. Молодший — саме тоді, як помирала мама. З останніми словами вона звернулася до невістки:

— Дарцю, як буде син, назови Ільком, бо той із Сибіру вже не верне…

На щастя, Єва Колодій помилилася, після смерті Сталіна її старший син повернувсь і прожив довге, а на старість і щасливе життя. Головне — побачив незалежну Україну, вступив до Спілки політв’язнів Львівщини, ініціював у Коропужі створення пам’ятника борцям за волю України, які віддали за неї життя…

Однак перші дні й роки спільного життя Степана і Дарії Колодіїв були затьмарені чорними фарбами. Та вони любили одне одного, жили дружно й разом ділили і радощі, і турботи…

Відтоді минуло 70 літ. Про ті часи можна написати роман — як спиналися на ноги, дали вищу освіту й вивели в люди обох синів, як понад тридцять років стояли у заводській черзі на квартиру у Львові, а в цей час поневірялися по чужих кутках; як ніч виганяла їх на роботу і приганяла з роботи, бо треба було годувати і вбирати себе й дітей. І останні мали вигляд не згірш за інших.

Нині, з висоти семи десятків років, у подружжя у згадці зринає не один спогад з минулого. Не все там, звісно, видається сумним. Зрештою, молодість роботи не так уже й боялася. Очам страшно, а руки зроблять, казали самі собі Степан із Дарією і заступали на трудову вахту на заводі автонавантажувачів.

Степан став слюсарем, ріс від розряду до розряду, згодом майстрував у 31-му цеху. Дарія мила посуд в їдальні. А що було робити з чотирма класами освіти? Та поволі й вона професійно зростала: кухар, а згодом керівник харчового закладу. Робітники не могли нею нахвалитися, бо, сама спізнавши лиха, дбала про доброякісну і повноцінну їжу для них.

Пенсія підібралася до подружжя непомітно. 1990-го вони зі Львова знову повернулись у рідне село. Ще повний сили та енергії Степан влаштувався робітником на ферму. Сидіти склавши руки не звик. Дарію підводили ноги, набрякали жили… Надірвалася ще в молодості, коли перетягувала на кухні величезні важкі каструлі. Тож поралася лише коло хати, на грядках, пильнувала корову, яка паслася, припнута, в долині, годувала курочок…

І обоє чекали неділі, коли зі Львова приїдуть сини Любомир та Ілько з невістками й онуками — Олею, Галею, Олесею, Степаном, Юлею. Нині до Колодіїв навідуються ще й восьмеро правнуків.

Уся рідня гостювала у Степана Колодія три роки тому на його 90-річчі. Дарія молодша від чоловіка на шість років. Її дев’яносторіччя ще попереду. «Господи Боже, як швидко плине час! А здається, тільки вчора йшла під вінець!» — дивується щаслива жінка.

Та тим веселим звукам троїстих музик 9 червня минуло вже сімдесят…