Наша пошта

• Дзвінок до редакції

Куди сховатись від отрути?

 Микола ЮРЧИШИН.   

ДОЛЯ розпорядилася так, що після закінчення Львівського лісотехнічного інституту Неоніла Олександрівна Гринчук за направленням тривалий час працювала на Шепетівському деревообробному комбінаті, що на Хмельниччині, майстром цеху з виготовлення ДСП (деревостружкових плит). І увесь цей час при її пресуванні застосовували шкідливу для організму, нині вже заборонену для використання фенолформальдегідну смолу.

«Нанюхавшись на підприємстві протягом багатьох років цієї токсичної речовини, отримала хронічну недугу, — розповіла у телефонній розмові кореспондентові «СВ» Н. Гринчук. — Лікарі діагностували в мене бронхіальну астму. Крім інтенсивного лікування, порадили змінити місце проживання — переїхати з міста у село. Там, мовляв, значно легше дихатиметься».

Далі жінка розповіла, що виконала їхні настанови і перебралась із Шепетівки на свою батьківщину — в село Білогородка Ізяславського району цієї ж Хмельницької області. Було це понад двадцять років тому. Сімнадцять із них Неоніла Олександрівна так-сяк підтримувала своє здоров’я. Дихала свіжим повітрям, вживала екологічно чисті продукти. Городину та садовину кропила від шкідників і хвороб лише біологічно чистими засобами захисту.

«Та ось уже три роки поспіль не дають мені, хворій людині, спокійно жити новоспечені орендарі, — мало не плакала в трубку Н. Гринчук. — Першими у сусіда Віктора Шевчука взяло город в оренду подружжя з іншої області — Наталка Бірюкова та Павло Варга і покропили кукурудзу біля межі отрутохімікатами так, що потім, скуштувавши своїх полуниць, що поспіли поруч, я мало не на стіну дерлася від болю в животі. На моє зауваження вони ще й обізвали мене нецензурними словами. Наступного року виникла проблема з орендарем Сергієм Анатолійовичем Томашенком, котрий, обприскуючи біля мого городу невідомою «хімією» у вітряну погоду сою, зіпсував мені смородину та малину. І чимало курей, наклювавшись цих ягід, загинули. Обприскування час од часу орендованих ділянок повторюється і нинішнього року. Що мені тепер робити? У мене алергія на отрутохімікати. Чи не можна все це робити в той час, коли вітер дме не на мою садибу? Куди сховатись від цієї напасті?»

Зв’язуюся телефоном зі старостою Білогородки О. В. Бондарук.

— Я добре обізнана з цією ситуацією, — сказала Ольга Володимирівна. — Ми Неонілі Олександрівні вирішили інший город у центрі села виділити, хай там вирощує екологічно чисту продукцію.

Як з’ясувалось, О. Бондарук кривила душею. Не вона надала ту ділянку. Це однокласниця Н. Гринчук по-товариськи дозволила покористуватися її присадибною ділянкою. Виникає запитання: може, староста ще запропонує житло в центрі села, щоб хвора жінка не дихала токсичним повітрям?

Мав розмову я і з орендарем С. А. Томашенком.

— Я визнаю свою вину, що отруїв малину і смородину Неоніли Гринчук, — сказав у слухавку. — Пропонував їй компенсацію за заподіяну шкоду, але вона відмовилась.

Коли я про це повідомив Неонілу Олександрівну, вона щиро здивувалася: ніхто їй жодної компенсації не пропонував.

Ось такі невтішні в людини обставини. Адресуємо цей матеріал голові Ізяславської територіальної громади, до складу якої входить Білогородка, Сергієві Вадимовичу Шлегелю. Про нього йде добра слава як про людину і керівника. Сподіваємось, він вживе необхідних заходів для залагодження цієї ситуації. Не виселятися ж із села хворій на бронхіальну астму жінці через чиїсь байдужість і безвідповідальність.