|
Архів П’ятниця,
№ 63 (19911) |
 Про нас |
 Реклама |
 Поточний номер |
 Передплата |
| |
| Малюнки А. Василенка | PDF архів | Архів |
| У номері: | Криниця | Наша пошта |
|
|
|
|
||||||
|
||||||||
|
||||||||
|
| ||||||||
Версія для друку На головну
Бджоли люблять добрих людей Віктор ЗЕЛЕНЮК. Вінницька область.
Цю миловиду жінку добре знають не лише в її рідному селі, а й в усьому колишньому Барському районі, де вона третій рік очолює громадську організацію Спілки пасічників України. Віднедавна Сніжана Кушнір працює діловодом місцевого старостинського округу, а у вільний від роботи час разом із чоловіком Леонідом опікується 152 бджолосім’ями. ЇЇ СІМЕЙНЕ життя і бджолярське ремесло нерозривні між собою. Мабуть, сам Господь поєднав Сніжану з коханою людиною, в якої батьки професійно займаються бджолами. До заміжжя вона закінчила обласний ліцей при Барському гуманітарно-педагогічному коледжі, Кузьминецький аграрний ліцей, у Вінниці вивчилася на перукаря і ніколи гадки не мала, що в неї прихований природний дар любові до цих Божих створінь. — За обраним фахом я попрацювала кілька місяців і зрозуміла, що то не моє, — розповідає Сніжана Володимирівна. — Із самого початку ми визначилися з чоловіком, що будемо жити в селі. Леонід влаштувавсь інженером з охорони праці в ПОП «Україна», а мене призначили помічником пасічника. І нічого в цьому не було б незвичного, якби тим старшим пасічником не працював батько Леоніда, а мій свекор Олексій Андрійович… Спершу я дуже боялася бджіл, мені здавалося, кожна з них навмисно летить, аби мене вжалити. Від одного-двох укусів запухала і тільки через півтора року «втягнулась» і стала «своєю» на пасіці. В якийсь момент я це відчула і дуже зраділа, що перемогла сама себе. Позаду залишилася звичка користуватися парфумами, милом, шампунем із запахом, а замість модної зачіски й сукні почала носити косинку та костюм пасічника. Такі побутові «втрати» не йдуть у жодне порівняння з тим, що дістала взамін — велику взаємну приязнь із бджолами. Я навіть вірші їм присвячую, які самі собою народжуються в голові просто на пасіці, ледь устигаю записати… За словами Сніжани, своєю любов’ю до нової справи вона великою мірою завдячує свекрусі Тетяні Миколаївні, яка стала вчителем у пізнанні пасічницької роботи. «За освітою мама зоотехнік. На перших порах вона подарувала нам із Леонідом три вулики й благословила у «самостійне плавання», бо дуже хотіла, щоб не переривався родинний «солодкий» стаж. Я була сумлінною ученицею — перечитала чимало фахової літератури, познайомилася з досвідченими колегами і тепер сама передаю знання синочкам Мирославчику і Тарасику. Що-правда, вони ще малі, але вік — діло наживне…» — усміхається жіночка. Сніжана переконана — бджоли люблять добрих людей. А у неї ця вроджена риса від тата Володі й мами Валі. Саме завдяки матусі, яка завше допомагає в догляді за дітьми, ентузіастка має більше часу для бджіл. Свою пасіку Сніжана і Леонід назвали «Медовий рай». Вона розташовується на окраїні лісу в сусідній Павлівці. —Тут відпочиваєш душею і тілом, забуваєш про суєту життя, і тебе тягне на лірику, — аж випромінює радість і позитив пасічниця. — Я почала писати вірші ще в барському ліцеї, а нове натхнення прийшло разом із бджолами. Маю вже понад тридцять «бджолиних» віршів і хочу видати збірку з прозовою настановою до пасічників-початківців, мовляв, якщо душа до бджільництва не лежить, то краще не починати. Окрім доброти, бджілки люблять терплячих і роботящих. А людям часто не вистачає їхньої працьовитості. Збирати нектар смугасті трудівниці починають із квітня і трудяться аж до осені. Кожна бджолина сім’я подібна до людської. Заглянеш в один вулик — чистенько, медку багато, зазирнеш в інший — ще не встигли прибрати, потрібна допомога. Також є бджілки спокійні, а є такі, що боляче жалять. Особливо вони нервують, коли різка зміна погоди, або нема медозбору, як цього року…». Нинішній медозбір на третину нижчий від торішнього. Далися взнаки дощова весна і холодний початок літа. Бджоли не мали змоги зібрати нектар з весняних трав, акація ж дуже швидко перецвіла. Через це вони зайшли у так званий ройовий стан: у пошуках кращих умов мешкання летіли й не поверталися. Сім’ї ослабли настільки, що не компенсували втрати меду соняшниковим нектаром. — Можливо, виграємо від зміни ціни, — робить припущення Сніжана. — Два останніх роки у нашій галузі спостерігалася фінансова криза: через світову пандемію закрили кордони і не було ринків збуту. Оптова ціна впала до 28 гривень за кілограм. Сьогодні ж перекупники пропонують по шістдесят гривень за травневий мед і приїздять зі Львова, Кіровограда, але в основному закуповує нашу продукцію підприємство «Мед Поділля»… Про бджілок Сніжана може розповідати безперестанно, але завершили ми своє спілкування на не дуже солодкій ноті. Вона не могла обминути того, що їй болить: безжальне знищення бджолосімей виробниками сільгосппродукції. Шкода, що Закон України «Про бджільництво» не працює так, як треба, і пасічники продовжують пожинати плоди відкритої зневаги аграріїв до їхньої праці. «Коли гинуть бджоли, — підводить риску жінка, — наша пасічницька спільнота відчуває жаль і біль не тільки від того, що втрачає заробіток, а споживачі — продукцію бджільництва, а й від пекучої душевної безпорадності, що нічим не можемо захистити золоту комаху від біди…». На фото автора: Леонід, Сніжана, Тетяна і Олексій Кушніри. Версія для друку На головну |
Широке і високе світове представництвоЧитатиКоментарі зайвіЧитатиВелике святкуванняЧитатиСобі й подарувалиЧитатиГроші на субсидії закінчуютьсяЧитатиНе наводьте жах на бізнесЧитати |
|
