Замість кіптяви та чаду — курява й задуха

Микола НЕЧИПОРЕНКО.

Дніпропетровська область.

У Дніпрі там і тут містяни спершу просто висловлювали своє невдоволення, одначе чимдалі більше стали гнівно та роздратовано протестувати з приводу розрекламованого президентського руху, що дістав назву «Велике будівництво». Здавалося б, з якої речі? До того ж у цьому разі мова про повсюдне й активне спорудження житла і нежитлової нерухомості, зокрема виробничих потужностей, але чи не насамперед — численних соціальних об’єктів. Що не тільки змінює обличчя міста, а й забезпечує приріст робочих місць, добробут і всілякі вигоди для цілих громад. Здавалося б, не протестувати треба, а радіти й оплесками славити будівельний бум, але...

ПРИЧИНОЮ несподіваного «дисонансу» стали новітні технології і найзатребуваніші нині будматеріали. Сучасні методи зведення споруд від домінуючих іще донедавна відрізняються значно більшими обсягами використання добре відомого всім бетону. Монолітні, суцільнолиті від підмурків до самісінької верхівки конструкції-каркаси набули масового застосування, конкуренції їм сьогодні фактично не існує. Не потрібні, скажімо, ті ж домобудівні заводи, котрі в минулому виготовляли панелі та різні конструкції, доставляли їх потім на будмайданчики, де монтували. Тепер же зводяться опалубки майбутніх будівель відразу «із землі», заливаються бетоном — і швидко ростуть, мов гриби після дощу, багатоповерхівки, школи й дитячі садки, лікарні й поліклініки, заклади торгівлі тощо.

Так от, у Дніпрі-місті сьогодні нараховується нібито 16 бетонних заводів. Нібито — бо їх облік офіційно не ведеться. Річ у тому, що численні будівельні компанії та фірми створенням власних потужностей для виготовлення бетону не переймаються. Вони його замовляють. А є попит — то й масово з’являються пропозиції. Таким чином і виник у великому обласному центрі вигідний бетонний бізнес, і запрацювало не менш як півтора десятка чималих підприємств, що не зупиняють роботи навіть уночі.

— Я вимушено побувала на десяти з них, — розповідає лідерка громадської організації «Екологічний контроль» Тетяна Лампіка, — і схопилася за голову: леле, що ж це коїться?!

Чому відома місцева захисниця довкілля раптом зацікавилася виробництвом різноманітних бетонів у Дніпрі? Ніякої загадки нема: «Екологічний контроль» став отримувати від населення, що мешкає в житлових мікрорайонах поблизу бетонних вузлів, як тут зазвичай називають заводи, усні й письмові скарги на них. Оскільки сусідами вони виявилися не просто дуже небажаними, а й відверто шкідливими. Навколо в радіусі мало не кілометра вулиці й тротуари, двори і сквери припорошені цементом та іншими «в’яжучими» матеріалами. Достатньо легенького вітерцю, щоб у повітря хмарами здійнялася курява. Дихати нею — задоволення не з найкращих: скрипить на зубах, присмак бетону в роті. Для тих, хто страждає на хронічні респіраторні захворювання, що для жителів Дніпра не рідкість, це постійна мука.

До того ж бетонні вузли, вочевидь, не обтяжують себе необхідністю давати раду виробничим відходам — просто або зливають розчинений непотріб, не відходячи далеко від своїх цехів, або зсипають горами де доведеться. Що зрозуміло, оскільки жоден завод тут не має замкненого циклу використання води попри те, що вона необхідна при виготовленні цементних розчинів і сумішей.

— Це, на превеликий жаль, гірка правда, — стверджує Тетяна Лампіка. — І коли наші зусилля бодай якось вплинути на «непробивних бетонярів» не дали результатів, народ цілком закономірно почав бунтувати, влаштовувати пікети навколо вузлів, вимагати їх зупинення. Ще одна біда — потужні бетонні ваговози, які ревуть двигунами, їздячи повз або через житлові зони. У суху погоду все навколо перетворюється на пухку пилюгу по кісточки, а в дощову, яка ще недавно тривала тижнями, — на глибоке місиво, котре як прилипне, то не відірвеш… І от, побувавши на десяти цілодобово працюючих підприємствах, які забезпечують практично все «Велике будівництво» у Дніпрі, я була вражена тим, що жодне з них — повторюю, жодне! — не має ні дозволів, ні проєктів обладнання і технологічних карт випуску специфічної продукції. Вони, по-перше, працюють у тіні, а по-друге — без гарантій дотримання норм виготовлення бетонів. Стосовно цього вже треба бити на сполох, оскільки запевняння, що замовникам постачаються якісь конкретні види чи марки, із яких на численних будмайданчиках головним чином закладають фундаменти і несучі конструкції, котрі мають служити десятиліттями, — це вилами по воді писано. Чи хай валяться будови вже через лічені роки, за принципом «після нас хоч потоп»?!

Більшість бетонних заводів уподобали собі промзони будівельних трестів та комбінатів, яких колись у Дніпрі нараховувалося багато, однак вони давно наказали довго жити. Їхні потужності для підготовки будматеріалів устигли добряче поруйнувати, порізати на брухт. Так що обживалися «новітні» бетонні вузли хоч і на чималих територіях, одначе на тому, що лишилося. Обладнання їм довелося докуповувати чи й робити самотужки, та головна біда полягає в тому, що нема прив’язок до каналізаційних мереж і добротних інженерних комунікацій.

— А передусім нас, екологів, непокоїть те, — каже Тетяна Лампіка, — що всі десять бетонних вузлів не мають навіть примітивних очисних систем. Зовсім не йдеться про пило­вловлювання у виробничих приміщеннях і поза ними, повітряні та водні фільтри і системи аспірації, необхідні споруди для очищення стоків та переробки і рідинних, і твердих відходів. Стосовно останніх тут навіть облік не ведеться, що є грубим порушенням чинного законодавства. Адже бетонні підприємства належать до виробництв підвищеної небезпеки.

Їх мають регулярно та ретельно перевіряти відповідні державні органи. Причому щороку, не рідше. Однак не перевіряють, і вже давно. І навряд чи будуть робити це нині, коли «встромляти палиці» в колеса «Великого будівництва» — значить не уникнути халепи на свою голову. Втім, причина в цьому разі ще дивовижніша. Існує Державна територіальна екологічна інспекція Придніпровського округу. Але на ділі вона не працює вже три роки, оскільки не має повноправного голови. Натомість безперервно триває війна за цю високу посаду. Претендентів кілька, а чия виявиться зверху, досі не відомо. Втім, є версія, що багато хто з упливових у Дніпрі осіб не зацікавлений, аби на чолі грізної інспекції з’явився повноважний керівник. Краще, коли вона нікому не заважає.

А потерпають, як завше, люди. Раніше тут страждали від кіптяви та чаду металургійних заводів. Нині обсяги металургійних циклів значно скоротились, і справді трохи полегшало. Та на тобі, нове лихо — курява, бетонна задуха й вічне місиво під ногами. А це ще гірше, бо «цементує» легені і старим і малим. Втім, різниці великої, може, і нема. Бо, як відомо, не вмер би Данило, так болячка задавила.