Криниця

Сторінку підготував Василь ПІДДУБНЯК.

• Проза

Білило

Анатолій НЕДАВНІЙ.

м. Полтава.

В СЕЛО Шостаки дороги не було. Після війни польова дорога заросла бур’яном, а потім її зовсім переорали. Зі світом село з’єднувала стежка через поле і луки. Стежкою в сусіднє село до школи бігали діти, ходили на ферму жінки, їздила велосипедом листоноша. Для чого дорога, якщо по ній все одно їздити нікому?

Коней забрали німці. Вози, що залишились подекуди у дворах, позаростали кропивою. Дерево від дощів геть потрухло, колеса познімали.

Справно приїжджав в Шостаки лише колгоспний об’їждчик на прізвисько Глистюк. Глистюком його прозвали тому, що був Паразитом. Низькорослий, кістлявий, рябий, з широкими вилицями, приплюснутим, вдавленим на переніссі носом, завжди напідпитку. Ніхто ніколи не бачив Глистюка тверезим, і жодна людина не чула від нього більше ніж п’ять слів. Цими п’ятьма словами в різних варіантах Глистюк завжди вправно користувався. В жодному словарі російської мови, як не дивно, цих слів чомусь не було. Вічно він був якийсь озлоблений, вічно чимось незадоволений. Скільки жив в українському селі, а людей вічно називав «проклятими хахлами». То був справжній архангельський мужик, котрого ще на початку 30-х направили в Україну: «Усмирять непокорных хохлов», які не хотіли віддавати вирощений хліб.

Тільки завдяки об’їждчику від колишньої дороги збереглася ледь помітна стежка. Колгоспний об’їждчик їздив у Шостаки кожного дня. Бажаючи вислужитись перед начальством, цей лакуза взяв на себе додаткові обов’язки. Хоча доручили йому охороняти поля, Глистюк вранці їздив по дворах і підганяв людей на роботу. В селі вставали рано, але Глистюк вважав своїм обов’язком заглянути в кожну хату. Ще треті півні не співають, а воно вже стукає держалном у вікно. При нагоді без будь-якого приводу міг і по спині нагайкою вперіщити. Знав, що захистити одиноких жінок нікому.

Давно не залишилося в Шостаках навіть духу чоловічого. Всі чоловіки з їхнього села загинули на війні. Не було навіть каліки безногого.

Безмежною владою Глистюк користувався для вдоволення тваринної похоті. Те, що в нього подзьобана віспою морда, гнилі зуби, що з рота смердить часником і перегаром, Глистюка не хвилювало. Цей собачий потрух прекрасно знав, що молоді жінки, якими б там вони не були цнотливими, по своїй фізіологічній природі потребували любові. Чекати їм було нічого. Ні красивого, ні плохенького, ні молодого, ні старого. Ніхто більше в село не прийде. В сусідніх селах було те ж саме.

Скільки Глистюк жив в Україні, а все говорив російською:

«Все вы, предатели, все бандеровцы! Скоро вышлет вас всех товарищ Сталин на Дальний Восток!».

Давно Паска минула. Давно яблуні відцвіли. Вже жито по коліна піднялося. Вже буряки пропололи. А голова не дозволяє людям відпочити. Не дає власний город прополоти. Хати небіленими стоять. Дощем стіни пооббивало. Глина шматками відвалюється. Нікому хати білити. Зазвичай робили це ще напередодні Паски.

Нікому білити. Немає в селі жінок. Жінки в Шостаках стали схожими на чоловіків. Діти на дорослих. Молоді дівчата на старих бабів.

День в Шостаках нагадував ніч. В селі було тихо і мертво, як опівночі.

Ніч нагадувала день. Вночі село оживало. На городі маячили неясні тіні — жінки поспішали виполоти власний город. Вони навчились робити це навіть в темряві. Горе всьому навчить.

А то промайне на околиці безшумна тінь. Видно, якась баба тягне з лісу величезну в’язанку хмизу. Бо ж топити нічим. Колгосп дров не дає, але якщо впіймають з в’язкою гнилого хмизу, посадять на десять років у тюрму.

Діти після війни більше схожими були на дорослих. Діти не сміялися, весь час бліді, немічні від постійного недоїдання, зморені, в старих бабських хустках, в батькових піджаках, в яких рукава висіли до колін.

Зникло багато звичних для села речей. Зникли звуки, за якими споконвіку село пізнавалося. Не чутно було півнячого співу, бо півень і курка за тих часів були невиданою розкішшю. Не гавкали собаки. Бо в голодний рік собак нічим було годувати. Собак відв’язували і відпускали на волю.

Після того як майже все село викосив голодомор, хати білити було нікому. А тоді війна, хати взагалі спалили. Сяк-так толокою разом жінки звели мазанки. Та й то з величезним скандалом. «Держава потребувала хліба, молока, м’яса, а житло, то вже потім, колись, як вибереться народ з післявоєнної розрухи». Так говорив товариш Сталін. А сказане товаришем Сталіним ніяких пояснень не потребувало.

Колись навіть уночі в селі було весело, немов удень. Побілені хати радісно і гостинно світились в темряві, і від того навіть безмісячна ніч ставала святковою і життєрадісною.

Тепер у сутінках і навіть в ясні місячні ночі хати зливалися в темряві з кущами і бур’янами. І не світилося в жодному вікні. Зморені роботою люди приходили в хату і падали як убиті.

Колишнє село з весело побіленими хатами згадували, як щасливе минуле. Часто спадала думка, що то все був тільки сон. Що не було ніколи українського села з вибіленими хатами.

— А пам’ятаєте, дівчата, Білила?

Так прозвали чоловіка, котрий навесні наймався білити людям хати.

Будь-яка жінка і сама вміла побілити хату. Але траплялося, для цього наймали людей. Часто подібним ремеслом промишляли цигани. Проїжджаючи селами, цигани кричали: «Маслянка! Маслянка! Маслянка!».

У Білила були різноманітні щітки, пензлі, віхті, квачі, дерев’яні копистки, щоб вапно перемішувати. Щітки для побілки чоловік виготовляв сам. Навесні стругав молоде липове лико, сушив його і в’язав щітки.

Був він не тільки білильником, а й неперевершеним художником.

Робота Білила, як справжнього майстра, ніколи не повторювалася. Одну хату прикрасить блакитним і білим, іншу — синім з голубим, третю — жовтим з білим. Навколо вікон і дверей заквітчані «береги». Тильний бік хати не білили. Мастили червоною глиною.

Сволоки, стелю, піч жінки розмальовувати не довіряли нікому. Існувало народне повір’я: намальовані обереги (а кожен малюнок в хаті мав магічний смисл) діяв тільки на того, хто сам його намалював. Були там побажання міцної родини, кохання, здорових дітей, гарного врожаю, здоров’я. Тому те, що малювалося в хаті, жінки малювали самі.

А ось Дерево Життя просили намалювати Білила. Той пояснював: барвінок — то вічна молодість, сонечко — то тепло, півники — то добро і гостинність. Виноград — символ достатку і добра.

Цвіли в хаті намальовані барвінок і півники, а у вікно заглядали з вулиці налиті сонцем виноградні грона. Такими ж, як на малюнку, півниками, чорнобривцями, і мальвами в Горбах був засаджений кожен двір. Як у віночку хати. Як у віночку в хатах.

Де ті щасливі часи? Пропав навіки Білило. Почорніли немазані хати. Навіть сама погода того літа видалась похмурою, дощовитою.

А одного разу підняли люди голови до неба. Хмари неначе хтось велетенською рукою розвів. Мокру від дощів і сліз похмуру землю обласкало сонячне проміння. То був добрий знак.

— Дивіться, дивіться! — крикнув хтось із ланки. Видно було, трапилось щось неймовірне. В голосі жінки чулась тривога і здивування. А дивуватися було чому. По дорозі у бік села ішла людина. По цій дорозі уже років зо п’ять ніхто не ходив.

Хто ж воно такий? Може, чийсь чоловік повертається? Кому так неймовірно пощастило? Приклавши руку до чола, жінки пильно вдивлялися в далину. А потім не витримали і побігли. Побігли прямо через сходи, вже ніхто не звертав уваги на те, що топчуть свою ж роботу. І Глистюк, і де він тільки взявся, наче навмисне, саме в цю мить, вже верещав і махав нагайкою.

Вибігли на дорогу і зупинилися.

— Дивіться, дивіться! Це ж Білило!

Підбігли до Білила, почали обнімати, цілувати, немов до кожної із жінок то чоловік з війни повернувся. І ніхто спочатку навіть не помітив, що замість правої руки у того висів пустий рукав. Замість правої руки, тієї самої руки, якою недавно малював півники і виноград, залишилась тільки кукса, обрубок.

Все одно чоловік! Хай без руки, але ж чоловік!

І не одна вдова в душі подумала: «А може, то моє щастя прийшло в село? Я би і з ложки його годувала, аби тільки чоловічий дух у хаті з’явився. Щоб пахло в хаті тютюном і кирзовими чоботами…».

А далі пішло життя в Шостаках, як і до цього, нічого і не змінилось. Хати стояли небіленими, бо прийшли жнива. Об’їждчик, як і раніше, підганяв нагайкою.

Кукса, як прозвали в селі колишнього Білила, пробував хоч би полоти однією рукою, але лівою виходило погано. Не виходило і дрова колоти. Тинявся селом, як неприкаяний.

Якось в поле прибігли діти:

— Ідіть, ідіть, гляньте, там Кукса!..

Перелякалися. Думали, Кукса повісився.

Кинулися в село. Дивляться, а Кукса вже одну хату побілив і за другу взявся. Прив’язав до культі щітку, і, треба сказати, непогано виходило.

А наступного дня в селі влаштували толоку. Голова колгоспу зі своєї «барської волі» дав людям цілих два дні вихідних.

В село раптом повернулося щастя. Здавалось, не було ніякої війни. Не було голоду. Здавалось, чоловіки не загинули, а десь працюють в полі і скоро повернуться на обід. Міцними загорілими ногами дружно місили глину на валькування.

Жінки сміялись, жартували, весело перегукувались. Кудись поділись раптом страшні бабські хустки, якими запинались не тільки вдови, а навіть і незаміжні дівки. Виявилось, що були то не постарілі від горя жінки, а зовсім молоді дівчата. Здавалось, навіть сонце в той день світило привітніше.

…Вапно кидало світло на жіночі обличчя. Закочені по лікоть засмаглі руки швидко і точно мастили давно не білені стіни. Видно було: давно скучили жінки за такою роботою! Знову село буде усміхатися світу і добрим людям чистими вибіленими стінами. І знову буде відчуття, немов усе добре у світі. Немов не було війни. Немов не було післявоєнного голоду. І не постукає вранці батогом у вікно подзьобаний віспою Глистюк.

Перший раз по війні в село прийшло свято.

Свято Побілених хат.