Архів
Вівторок,
17 серпня 2021 року

№ 61 (19909)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Вербиченька
  Версія для друку          На головну
  • Окопна правда

Гнітить безсилля

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Фото автора.

Місцина на Луганщині. Спалений «бусик» військового капелана, потрощені дахи, згорілі споруди й ангари... Скрізь грудки розплавленого дюралюмінію. Ще кілька днів тому тутешні стежки були всипані уламками снарядів завбільшки як людська рука до ліктя. Тепер їх позбирали.

У МІСЦІ, де загинув уражений осколком міни наш боєць, на потрісканому асфальті біля воронки, — величезна пляма крові, присипана дрібним, наче порох, шлаком. За словами хлопців, то було пекло: півтори години (нам навіть уявити таке важко, а не те що пережити!) по них гатили три ворожі батареї з установок різних калібрів — 120, 122, 152... Спочатку стріляли з одних позицій, потім неспішно їх змінили й уже стріляли з інших. За цей час чи то курсанти артучилища в Санкт-Петербурзі, які приїздять на Донбас «на стрільби» під командуванням своїх інструкторів, чи контрактники армії РФ випустили 52 міни й снаряди. Били дуже прицільно й точно, корегуючи вогонь із допомогою російських безпілотників «Орлан». По одному об’єкту випустили снаряди 152-го калібру, які всі лягли у квадрат периметром не більш ніж 10 Х 10 м. «Орлана» з автомата та навіть із зеніток — ЗПУ чи ЗУ 23-2 — не зіб’єш. Для цього потрібний «Бук»... Тож вони над головам наших хлопців літають, як хочуть, особливо надвечір. І не лише «Орлани», а ще й квадрокоптери...

У результаті обстрілу один військовослужбовець загинув од осколків снаряда 52-го калібру на місці, другий помер у харківському госпіталі, троє чоловік поранено... Як зізнаються командири, найважче — це їхати на похорон, де доведеться дивитись у вічі матері, дружині й дітям. Утім, те, що сталось, — і трагедія, і велике везіння. Бо могло бути набагато більше жертв.

Харківський волонтер Юрій Немикін привіз маскувальні сітки, утеплювач, плівку, аби було чим облаштовувати позиції батальйону. Все це зібрали небайдужі жителі міста. Але матеріали потрібні ще і ще. В деяких місцях відстань між нашими і ворожими позиціями всього 20 метрів: траншеї розташовані обабіч дороги. Зрозуміло, що така близькість вимагає особливо ретельно піклуватися про захист.

Якийсь час тут було спокійно. А тепер ось цей артобстріл, коли ми «перестали стріляти», українські воїни запам’ятають на все життя. За їхніми словами, взагалі в останні кілька місяців стало гірше. Не тільки тому, що почали затримувати різні доплати офіцерам і рядовим через бюрократію, що посилюється. Паперами, кажуть, військо завалили по горло. Однак найбільше гнітить наших військовослужбовців, від яких усе частіше чую, що після закінчення контракту вони звільняться, інше. Бійці не розуміють, чому зараз вони так воюють. Точніше, не воюють. Ворог спокійно гатив по них, а їм не можна було навіть «пшикнути» в його бік. Артилеристи, якщо їм вірити на слово, стверджують, що могли б накрити прицільним вогнем ворожі позиції, які цього разу розміщувалися не в житловому кварталі. Проте такого наказу вони не дочекались. І це дуже деморалізує. Бо кому хочеться бути безголосою жертвою, у той час як дехто продовжує знімати серіали про пришелепкуватих українців-сватів, котрі потім продають країні-окупантці?

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Пів мільйона без пенсії
Читати
Субсидій вистачить лише до листопада
Читати
Межі територіальних громад більше не секрет
Читати
Вивіз збіжжя під загрозою
Читати
Не батогом, а квитком
Читати
Перебуваємо в «зеленій» зоні
Читати





При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове