Вербиченька

Cторінку підготувала
Устина ГРЕЧАНЮК.

• Долі людські

Забагато було пряників…

Ірина ЯСІНСЬКА.

Житомирська область.

Віра здобула омріяний фах агронома й за направленням поїхала працювати в колгосп у сусідню область. Тамтешні щирі привітні люди одразу припали до душі дівчині, а незабаром і сама набула схвальних відгуків і поваги.

А СІРООКИЙ тракторист Жорка своїм пишним хвилястим чубом і веселою вдачею заполонив увесь її дівочий світ. Із ним було так добре, так затишно! Тихі зоряні літні ночі на березі швидкоплинної річки, де густі верболози ніжно шурхотіли одвічну поему про кохання, пристрасні обійми…

На їхньому весіллі гуляло все село. Керівництво колгоспу зробило щедрий дарунок — новозбудований великий будинок для молодих спеціалістів. А за два роки з’явився на світ первісток Миколка. За ним — донечки-двійнята Алінка й Тетянка.

Жили в достатку. Велике господарство, город, сумлінна праця у колгоспі. Тим часом діти підросли. Миколу провели в армію, а дівчатка-старшокласниці мріяли про вищу освіту. Почалась перебудова в країні. Усім доводилось нелегко, але Віра з чоловіком зі шкіри пнулась, аби забезпечити дітям гідне життя. Попідтягували паски, забули, що таке відпочинок і навіть повноцінний сон. Гарували до сьомого поту, до темного в очах, складали копійку до копійки і, доки дівчата закінчили інститут, придбали обом по однокімнатній квартирі. Незабаром Микола повідомив, що одружується. Зробили дітям пишне весілля. Згодом разом зі сватами пристарались для молодят на окреме житло. А там одна за одною повиходили заміж і донечки. Так і жили — лише для дітей. Самі ж не бачили в житті нічого, крім виснажливої праці.

Коли став занепадати колгосп, то стало скрутно. Жора навіть почав заглядати до чарки. Остаточно його добило те, що за кермо трактора, в який роками вкладав усі зусилля й беріг як зіницю ока, посадили племінника голови колгоспу, а всіх інших трактористів розігнали...

Діти приїздили нечасто. Зазвичай лише тоді, коли батьки мали різати свиню: приїдуть на пів дня, впораються, машини загрузять і гайда до міста. Не раз Вірка просила:

— Та куди ж ви? Побули б хоч трохи. Онуків лишили б на вихідні…

— Мамо! Не маємо часу вгору глянути! А ви причепились зі своїм «побули б», — бурчали діти, нетерпляче тупцяючи коло автівки.

Та коли до дітей дійшли чутки, що батько потроху випиває, то враз налетіли круками на рідну оселю.

— Перед людьми соромно! Ославили на все село! Мо,’ вже удвох тут пиячите?! — волала Аліна, жбурляючи батькам під ноги відкорковану пляшку, що вже два тижні ледь надпита стояла в холодильнику. — Краще б ділом зайнялись. Он люди по селах теплиці ставлять, розсаду вирощують, торгують.

Погорланили, наговорили такого, що в голову не вбереш, та й поїхали. Увечері Вірка, втираючи сльози, тихо мовила:

— Може, й справді спробуємо із теплицями?

— Мало за вік нагорбатились, дітей доглядаючи? — похмуро кинув чоловік.

Вирішили все ж закладати теплицю. Тож за кілька днів на проталинах снігу вивищувалась змайстрована Жорою «оранжерея», як самі жартома її називали.

Сезон торгівлі розсадою (а виростили добрячу!) приніс чималенький дохід. Накупили дітям та онукам подарунків і поїхали в місто на гостини. Миколи з родиною вдома не застали — поїхали на море… Аліна замахала руками на прибулих, зневажливо зиркаючи на їхнє просте сільське вбрання:

— Знайшли час! Попереджати треба про свій приїзд. Я на роботу біжу…

Поникались вони квартирою. Онук за комп’ютером сидить, до онуки подруги завітали — сидять у кімнаті, кихкочуть. Кому яке діло до баби з дідом! Навіть чаєм не пригостили. Пови­кладали вони свої подарунки й пішли до Тетяни, що жила на сусідній вулиці.

Жора довго тиснув на дзвінок — ніхто не відчиняв. Лишили пакунок із гостинцями й потупцяли на автовокзал. Віра гірко пожартувала:

— Погостювали, діду?

— Ще й як!..

Ніяк не могли збагнути, звідки в їхніх дітей така байдужість. Здавалося б, увесь час скеровували їх на правильний шлях. Та не помітили головного: надмірні зусилля, щоб створити комфорт своїм кровинкам, розпестили дітей. Ті втратили найкращі людські якості, стали все вимірювати грошима, забуваючи, що батьки не раби і зовсім не зобов’язані класти їм своє життя до ніг. Не раз старий сусід Федір сварився на Віру та Жору:

— Треба трохи батога, а не самі медові пряники! Дивіться, щоб не знудило від солодкого…

Сам дід доживав віку вдівцем — баба Ксеня вже сім літ, як померла. Чотирьох дітей на ноги поставили. І всі дружні, чуйні, працьовиті. Не було такого, щоб хтось із дітей чи онуків на вихідних не одвідав старого… І лише зараз, коли вже давно й Федора на світі немає, збагнули вони всю глибину його слів.

Жори не стало раптово. Ще звечора налагодив вудки, щоб іти з вранішніми зорями на риболовлю, а на світанку Вірка його так і не добудилась. Лікарі сказали — серце…

— Допились?! — аж пінилась від люті Аліна.

— Щоб ви провалились із тою горілкою, — додавала Тетяна.

Микола презирливо дивився, як мати тремтячими руками поправляє чорну хустину на голові і намагається заперечити:

— Бог із вами, діти! Ми ж не пили. Іноді в свято. І то по граминочці…

…Майже рік минув відтоді. Віра самотньо стояла на обійсті. Занехаяне подвір’я, похилений паркан. Та їй байдуже. Немає для кого старатись. Жодного разу після похорону діти не навідались. Якби навіть вмерла, то ніхто й не знав би… Забули дорогу до матері. Звела погляд у небо — чисте, глибоке, як її далека молодість. І так тоскно стало! Задля дітей жили. Усе для них. І що з того? Скочуються горошини сліз змарнілим і постарілим обличчям, зрошують траву під ногами. Витирає очі тремтячими руками. Стліла душа. Вмерла. Рідні діти вбили…

Зітхнула й пішла до хати.