Вербиченька

Cторінку підготувала
Устина ГРЕЧАНЮК.

А що думаєте ви?

Допоможімо одне одному

ДОРОГА «Вербиченько»!

Прочитала листа Марини Козаченко «Давайте радіти» (№ 34 від 12 травня нинішнього року) і не можу промовчати. Написано, ніби про моїх односельців, які в своєму житті бачать тільки погане та без кінця і краю скаржаться.

Ось і недавно зустрічаю знайомих пенсіонерок біля магазину. Ще підходячи, побачила їхні сердиті обличчя, а потім почула і знайому «пісню» про тяжке життя і незабезпечену старість. Справді, з цим не посперечаєшся. Ба більше: можна знайти ще інші причини, аби повсякчас себе жаліти. Тільки яка з цього користь?

— Зрештою, хіба наше життя — це тільки хвороби, малі пенсії, високі тарифи? — звертаюся до своїх сусідок.

— Про що ти кажеш? — чую у відповідь.

— І в нашому повсякденному знайдеться хороше, якщо жити, а не доживати. Цього вчила мене мати. Мої батьки ніколи не нарікали на свою долю, хоча пережили і війну, і голод, і розруху. Всі ці біди не зробили жорстоким і злим їхнє покоління, а тільки загартували. Вони працювали, ростили дітей, онуків. Тепер уже ми дожили до їхніх років. Своїми скаргами не додамо ні собі, ні дітям спокою та радості. Нелегкий час їм теж кидає свої виклики. Бувають життєві обставини, коли дітям може знадобиться наша допомога — щира порада. Посильна праця на своїй землі, чуйні слова для кожного із них, їхня вдячність — хіба це не радість для нас?

Не знаю, чи переконала я сусідок. Але принаймні мене вислухали. А коли зайшла мова про дітей, оживилися. Турботи про їхню долю набагато переважать скарги на власне життя.

Останнім часом через ковід, який не дозволяє далеко мандрувати, мої син і дочка зі своїми сім’ями частіше приїжджають до мене з міста, де живуть. Сільське життя їх не відлякує. Навпаки, всі радіють можливості походити босоніж м’яким теплим споришем. Діти залюбки ласують овочами з грядок. А я собі мрію, може, вже не за горами ті часи, коли онуки, підрісши, повернуться в село, щоб нарешті його відновити. Так хочеться в це вірити...

Галина ДАХНО.

Конотопський район

Сумської області.

Цінуймо, що маємо

ЛИСТ Марини з Київщини зачепив нас із дружиною, як то кажуть, за живе. Повністю підтримуємо тепер уже нашу землячку! Люди часто не вміють цінувати те, що мають, зациклюючись на проблемах, які їх часто навіть ще й не зачепили. Але вони вже живуть на негативі, очікуючи біди. Насправді життя сповнене світлих моментів. Доведу це на власному досвіді.

Я народився і виріс у шахтарському селищі поблизу Луганська. Після перемоги у війні з фашистами на відбудову шахт вербували молодь зі всієї України. Серед таких були і мої батьки. Точніше, вони познайомилися, а потім і одружилися вже тут.

Із дитинства пам’ятаю наше житло без зручностей, темні вулиці, вічну тривогу матері за батька, коли він ішов на зміну. Я, як і батько, з молодих років і до пенсії добував вугілля. Але сину такої долі не схотів — переконав, що є на світі інші професії. Після інституту наш Сергій залишився працювати в столиці. Забрав до себе і нас із дружиною, коли наш будинок зруйнував ворожий російський снаряд. Після переїзду невеличка квартира сина стала й зовсім тісною. Вирішили придбати недобудований дім у селі і всією сім’єю перебралися туди.

Війна, бомбардування, яке в одну мить позбавило багатьох жителів нашого селища всього нажитого за роки тяжкої праці, — це була не чорна смуга, а щось страшніше, таке, що й слів йому не добереш. Як усе це пережити? Здавалося, лихо не відступить ніколи...

Ось із таким настроєм приїхали ми з дружиною на нове місце. Було побоювання, що нас, «донецьких», тут не полюблять. Але я помилявся — такого співчуття й доброзичливості ми не очікували. Ба більше — нам щиро допомагали. Як то кажуть, і словом, і ділом. Невеселі думки, чи приживемося тут, чи вдасться добудувати дім, сусіди розвіяли швидко. «Треба відкинути старе і налаштовуватися на нове, причому з упевненістю, що все йде гаразд». Таку «установку» ми отримали від найближчого сусіда Юрія Івановича. «Не чекайте кращих часів — для вас вони вже настали, цінуйте їх зараз», — це слова іншого сусіда — Платона Петровича.

Такі підбадьорливі поради ми чуємо часто. Вони вселяють надію, додають сил. Ми з дружиною повірили, що ще зможемо жити гідно, посильно роблячи все для цього. Полюбили своє нове село і людей, які нас оточують. Щасливі й задоволені новими спілкуваннями, враженнями від природи, тихоплинної річки, тиші і спокою...

Олександр СТЕПУРКО.

Київська область.