Вербиченька

Cторінку підготувала
Устина ГРЕЧАНЮК.

• Пам’ять

Окрилена творчістю

Григорій ІВАНЕНКО.

Київська область.

Минув рік, як у розквіті сил пішла в засвіти гарна жінка, щира людина, талановита журналістка, постійна авторка нашої газети, зокрема сторінки «Вербиченька», Тетяна Рябокляч. Щемний спогад про цю чудову людину надіслав її хрещений, наставник, колега Григорій Іванович Іваненко.

Ці спогади — про дівчинку, дівчину, жінку, яку я знав понад 40 років. Відтоді, як доля привела мене до редакції районної газети в Іванкові, що на Київщині.

СЕРЕД тих, хто привітно зустрів мене в колективі «Трибуни праці», була мама Тетяни — Галина Василівна Кизя, заступник редактора, відповідальний секретар.

Тетянці з дитинства подобалася мамина професія, тож іще школяркою прийшла вона до нас диктором районного радіо. А по двох літах дикторського стажу стала студенткою факультету журналістики столичного університету.

— Ми чотири роки з хвостиком жили в одній кімнаті, разом переживали, вели розмови про журналістику, про своє місце у ній, — згадує однокурсниця Валентина Тичина. — Таня любила, щоб у кімнаті було охайно, красиво. Штори, тюль привезла з дому…

Співпраця з районкою не переривалася всі ті п’ять радісних студентських років, та й тягло у стіни затишної «маминої» редакції.

У «Трибуні праці» було на той час неписане правило: «необстріляного» журналіста призначали завідувачем відділу радіоінформації. Радіомовлення абсолютно не звільняло від обов’язків «робити газету». Тому, як і весь невеликий колектив, Тетяна Кизя моталася районом у пошуках цікавих сюжетів. Пізніше стала завідувачем відділу економіки і соціальних проблем, заступником редактора, хоча специфіка районки нівелювала цей розподіл обов’язків. Найбільше вона любила писати про людей рідного краю, які виділялися творчим завзяттям, цікавими поворотами долі.

30 років газетярської роботи викристалізували найкращі риси характеру Тетяни — відповідальність, порядність. Тут формувалася вона сама, тут знайшла своє подружнє щастя — Дмитро Рябокляч з’явився в редакції, коли перейшли на комп’ютерний дизайн і верстку газети. Зійшлися в поглядах на життя, в деяких захопленнях, наприклад фотографування. У пошуках цікавих сюжетів чимало помандрували місцевими лісами і оболонями. Чоловік допоміг в освоєнні сучасних комп’ютерних технологій, тож легко впоралася з організацією Фейсбуку — популярної і чисельної (вісім тисяч) групи земляків «Іванківщина рідна».

Тетяна 15 років працювала фахівцем зі зв’язків із громадськістю Іванківського центру соціально-психологічної реабілітації та інформування населення щодо питань подолання наслідків Чорнобильської катастрофи. Була редактором газети «Голос довіри». Чимало своїх останніх матеріалів присвятила учасникам бойових дій на Сході України, які друкувалися у різних газетах області.

Попри те що вона вела в газеті «жіночі» сторінки, до кола її героїв міг потрапити кожен, хто виділявся як особистість. Зрозуміло, що писала про наших знаменитих землячок, лавреатів Шевченківської премії — художницю Марію Примаченко і ткалю Ганну Верес, інших митців району і всього Полісся.

Разом із цим їй доводилося вести повсякденну журналістську роботу, яка за нинішнього засилля електронних джерел інформації має підносити роль районки. Проблеми переселенців, благоустрій, будні аграріїв, стан освіти, медицини й культури, підпали й пожежі, транспортне сполучення — коло її тем було невичерпне. Ще б одне життя... Та не судилося. Залишилося багато недописаного, не надрукованого, недоговореного. Хоча й сказано немало.

Вона хотіла жити і творити. Коли поринаєш у ті рядки, які вона залишила, у тому числі й у «Сільських вістях», а отже — для всієї України, переконуєшся, що не була вона випадковою в журналістиці. А в житті, якого відміряно їй усього пів сотні та ще два роки, Тетяна Рябокляч завжди залишалася відповідальною, чуйною, такою, до чиїх думок дослухаються, кого поважають. Сотні таких слів сказано нею про героїв своїх публікацій, а нами — про неї...