Криниця

Сторінку підготував Василь ПІДДУБНЯК.

• Народознавство

Толока

Петро ВОЙТ,

письменник-краєзнавець.

с. Побірка на Поділлі.

Толока в селі Яснозір'я Черкаського району Черкащини. Післявоєнні роки.

ПОБАЧИТИ сільську молодицю з голими вище колін ногами можна було лише у двох випадках — коли вона прала на кладці грубі речі або ж місила глину на толоці. З цієї причини парубки й діставали кпинами: «Ото гарні ніжки — ціни їм немає, коли глину місять!..».

Толока (допомога громадою) відбувається тоді, коли господарі готують воду, глину, а також солому — довгу і тверду (пшеничну), коротку і м’яку (ячмінну), а ще полову — віяну і невіяну.

Звечора заздалегідь підготовлене місце, де будуть робити заміс, — обгороджене деревом-кругляком або заглиблене в землі (граса — німецькою).

Ось тоді можна кликати людей робити заміс, або, як кажуть у нас на Поділлі, — місити грасу.

Робота починається із самого раночку, щоб виробити замішану глину до настання спеки, бо коли глина твердіє, то її необхідно поливати водою та знову розмішувати.

Кожен заміс має свою технологію. Якщо це робиться для стін, то в глину кидають багато довгої соломи, яка скріплює глиняну масу. В такий заміс першими запускають коней. Коли глина рівномірно розсипана, пересипана соломою і залита водою, дядько Альоша бере за вуздечки своїх гнідих і водить по колу. Коні копитами вминають солому до самого споду глиняного шару.

Обов’язково на толоці є хтось досвідчений і відповідальний за цей процес. Він знає, коли і скільки підсипати нової порції соломи, підлити води, підсипати глини в місце, де шар глини зовсім тонкий.

Яке ж то щастя було, коли дядько Альоша, глянувши на мене, брав під пахви і садив на спину коню, давши в руки якогось ремінця.

Я дивився на світ із казкової висоти. А таки ж казкова! Під тобою фантастичний кінь, граючи м’язами, везе малого вершника по колу, зважаючи не так на нього, як на надокучливого ґедзя, від якого відмахувався хвостом. А це не так просто, тому що хвости коням підв’язували, щоб вони не забрьохали їх глиною.

Як заздрісно дивляться на мене, героя-вершника, дядьки й тітки, вимушені стояти десь там, на землі.

Коли коні закінчували свою місію, їх виводили з граси, відмивали від глини ноги, розпускали хвости, обіцяючи взяти мене на ставок, щоб коні добре вимились і попили водички.

Тим часом чоловіки повідкидали глину від країв на центр, добряче посипали половою і залили водою. Настала черга і жінок…

Підіткнувши за пояс нижні краї спідниць чи платтячок, вони шеренгою йшли по замісові, часто ступаючи ногами (пізніше я зрозумів, для чого мати ретельно вибирала з полови чи соломи штурпаки з осету чи зламані гілочки).

Деколи вода з-під ніг цвіркала брудно-жовтою цівкою під спідницю чи в лице сусідці. Чувся сміх та вдавані зойки, а потім і пісня!

Мабуть, недарма жінки робили цю роботу зі сміхом і піснями.

Кажуть, що глина — це жива матерія, яка вбирає в себе сміх та радість людей, щоб потім ділитися з жителями цього будинку.

Жіноча лагідність, материнська доброта та Божа іскра Берегині залишаються в стінах цієї оселі.

…Коли жіночі п’яти доводили заміс до оксамитової ніжності і пластилінової м’якості, глину знову підрівнювали по краях і накривали ряднами чи мокрою мішковиною, щоб заміс «дійшов» (так, як каша домліває в горщику).

Потім наставала черга господині показати свою готовність до толоки, бо, якщо щось не так вийде зі стравами, піде поголос по всьому селу, що господиня криворука чи жадібна.

Господиня каже фразу, яка в Україні стала знаковою: «Мийте руки і йдіть до хати» (чи до столу, якщо обідали в тіні дерев за довгим столом).

Зготувати обід на велику кількість людей — справа непроста, і запрошували для цього бабу-кухарку.

До столу подавали гарячущий борщ із поросячого хвостика (можна й пісний, залежно від статків господи). Покритий плівкою жиру борщ довго не вистигав у мисці, і не один гість обпік язика чи губи, не спробувавши його перед тим, як ковтнути.

До борщу обов’язково наливали по 100 грамів самогону, але не більше.

На другу страву мала бути затірка, локшина чи макарони (як іще називають локшину в інших краях) із курячим бульйоном або молоком. А на третє — відро охолодженого компоту з вишень, черешень, яблук... Пий, скільки влізе!

Ставлення до продуктів для обідів на толоку особливе. Коли мати щось там зготовила і відкладала, то нас, дітлахів, попереджувала: «То для людей». «Для людей» мало бути зі знаком якості. Правда, я зустрічав інше ставлення. Хазяї відбирали для себе найкраще, а гостям давали решту: «Вип’ють, то й свинячу картоплю поїдять…». Що було, то було…

Після обіду починалася робота, задля якої і збирали толоку.

Якщо заміс зроблений, щоби «гнати стіни», то глиною закидали щитові опалубки і лише декілька жінок її трамбували ногами.

Головна і важка робота — рвати грасу, або ж заміс, на кавалки. За вагою вони не набагато поступалися каменю, а спресована і перевита соломою маса нагадувала асфальтове полотно, яке потрібно навантажити на ручні ноші.

Щоби рвати заміс, потрібні особливі вила — габлі, які мали багато зубців (як великий гребінець). Такі габлі виготовлялись для завантаження картоплі, моркви на воза чи причіп. Ось такими вилами й відривали шматками заміс.

На кожну роботу потрібна була різна кількість людей. Гнати стіни потрібно більше чоловіків. І коли накидали стелю, то також потрібні сильні чоловічі руки, а коли валькували перестінки чи шпарували стіни, то тут уже жінки…

Якщо тебе запрошували на толоку шпарувати стіни (схоже на штукатурення), то маєш іти, оскільки їх колись і в тебе шпарували. Моя покійна мати, наприклад, відробляла цей борг через вісім років! Таке не забувалося, хоча ніхто не вів записів про те, хто кому винен. Відмовитись віддавати борг за толоку — гріх і неподобство. А хто хотів на себе таке брати? Я принаймні таких не знаю…

Коли закінчували основну роботу, а глина залишалася, то з неї робили вальки або великі глиняні блоки — саман. Із саману ставили стінові перегородки. Якщо ж замісу не вистачало, то горе тому планувальникові та керівникові робіт! Потрібно було починати все спочатку…

Обов’язково залишали відро рідкої глини, якою під кінець толоки під загальний сміх її учасників вимащували господарів і виводили на дорогу — щоб усі бачили.

Потім господиня подавала довгоочікувану команду: «Мийте руки, йдіть до хати!».

Молодші могли збігати на ставок, щоб разом із глиною змити втому, а старші хлюпалися біля бочки з водою чи милися з відра.

За столом уже не поспішали. На столі господарювала велика карафка із горілкою. Випивали по 3-4 чарчини і обов’язково співали.

По учті господарі дякували за допомогу і запрошували на чергову толоку, якщо така планувалась, а гості хвалили господиню за добрий обід, бажали щастя в майбутній оселі, повних скринь і погребів.

Поміж своїх толок, як сказано, доводилося відпрацьовувати борг на чужій толоці.

Остання, суто жіноча, робота на вже готовій хаті — калничити стіни. Так називається декоративна штукатурка стін. Крупний річковий пісок втирався в іще вологі глиняні стіни. Він тримав побілку і не давав обсипатися глині.

Побудувати хату з нуля — це для селянина величезна трата фізичних сил і грошей, яких завжди не вистачало. Тому такою рідною і такою справді дорогою ставала для селянина хата, яка була уособленням райського гнізда для всієї родини.

Хата — це дах над головою, це тепло в холодну пору. Для кожного господаря краще вмерти, ніж побачити її чужою чи покинутою. Моя покійна мати, коли ми повиростали, часто повторювала: «Тільки хату не продавайте, бо я на тім світі за нею плакати буду!».