Криниця

Сторінку підготував Василь ПІДДУБНЯК.

В Україні вишні зацвітають

Василь ЗАГОРОДНЮК.

м. Херсон.

Василь Загороднюк народився 31 грудня 1955 р. в с. Бурківцях Погребищенського р-ну Вінниччини. Працював на будівництві, товарознавцем книги, учителював. Очолює Херсонську обласну організацію НСПУ. Доцент кафедри соціальних комунікацій Херсонського державного університету. Автор поетичних збірок «Пам’яттю прийду», «Ватерлінія степу», «Біль мовчання», «Пісня цегли», «Поклик євшан-зілля», «Сиваш», «Формула Сократа», «Молитва плуга», «Перемогла любов», книжечок для дітей «Хто гуляє серед ночі?», «І пахне медом їхня хата», «Морська абетка», «Абетки для маляток», а також низки літературознавчих та журналістико­знавчих досліджень.

І весна сміється молода.

Зі струмка, що в’ється

попід гаєм,

Хлюпа їм закохана вода.

В Україні вишні відцвітають.

Літо вже на відстані руки.

І летять над теплим

небокраєм,

Мовби парашути, пелюстки.

В Україні вишні дозрівають

І Купайло з сонцем у душі

Із вишневим ходить

короваєм —

Найсмачніші ділить м’якуші.

Крихітки мені перепадають,

Скільки щастя в цьому диві є.

Молодята — вишеньки

співають

Про весілля сонячне своє.

_{В степу}

Тут спокій і високе небо,

І тихі порухи вітрів,

І чути з космосу молебень,

І в травах коник сюркотів.

Тут вічність

виставила чати,

Зустрівши бабу кам’яну,

І степ готовий розгадати

Її одвічну таїну.

Її вже думи посивілі,

Що ловлять

рвійний вітровій.

І степ вчувається на силі,

Співає степ наш молодий,

Співає думу про сучасне,

Ввібравши досвіди віків.

Його маяк повік не згасне,

Бо він в серцях степовиків.

_{* * *}

І лебеді над Сивашем летіли,

І чувся їхніх крил

бентежний гук.

І стало в них і мудрості,

і сили

Свій лебединий

піднімать бунчук.

Він білим світлом лився

над землею

І ген у високостях

тріпотів.

І щось творив

із Долею моєю,

Яку я брався здати у архів,

Що їй ще забажалось

політати,

До лебединих

дотягнутись крил.

Із Сивашем на білі

стати чати,

Ловити вітер для вітрил.

_{* * *}

Вже вогні в печі перегоріли,

Вже хлібини жаром

розцвіли.

І черінь останні теплі сили,

Мов осіннє журавлів

«курли»,

Віддавала хлібові і мамі,

Що його усміхнено пекла.

Журавлів «курли»

летіли ранні

До її усмішки і тепла.

І було у цім коловороті

Вічності глибинне джерело.

Весело по хлібній позолоті

Сонце до людей ішло.

_{* * *}

Ходять садом

коні сиво-білі,

Розганяють яблуневі сни.

Почуваються, напевне, в силі,

Бо танцюють наче аж вони.

І злітають яблука червоні,

Не повірите — у небеса.

А за ними полетіли коні,

Лиш на землю спала

з них роса.

Я вмивався нею пораділо,

І зірки всміхалися мені,

І моє десь яблуко летіло

Ввись на сиво-білому коні.

Полетіло аж до сонця

в хату,

То й лице рум’яниться моє.

Значить, душу маю

я крилату,

В неї яблука і коні є.