Наша пошта

• Рядки з листів

Почуйте голос селянина

УЖЕ чотири роки намагаюсь переоформити через суд сестрин пай на себе, який вона передавала мені в користування і який я здав в оренду, щоб була якась підмога до пенсії. Але через місцеву банду шахраїв, які задля збагачення прагнуть відібрати в інваліда І групи Другої світової війни кілька гектарів родючого чорнозему, справа затягується. І хоч закон на моєму боці і документи всі оформлені належним чином, вступити у права спадкоємця не дають. Скільки нервів і здоров’я в мене пішло з цими судовими засіданнями, перекручуваннями, брехнею, несправедливістю, представленням досі не відомих родичів, які теж, виявляється, претендують на цю землю, словами не передати. Кожне судове засідання, мов шоу. Суддя просто судить повітря державним бідним бюджетом. Упевнений, що таких справ по Україні тисячі. Єдиний вихід, на мій погляд, — скасувати суддівську недоторканність.

Я звертався щодо можливого вчинення кримінального правопорушення до Офісу генерального прокурора, але звідти мою заяву відфутболили на місце. Виходить замкнене коло, бо хіба хтось сам про себе скаже, що порушив закон?

Але рук опускати не збираюсь. Дарма що я вже немолодого віку й неміцного здоров’я. Битиму в усі дзвони, аби лишень добитися справедливості. І не дозволю злодіям-шахраям відібрати земельний пай, бо з ним пов’язані всі мої надії на матеріальне забезпечення того відрізка часу, який залишилося прожити на цьому світі.

Григорій ТРЕТЯК.

с. Тарасівка

Оржицького району

Полтавської області.

Мене просто гнівить ставлення можновладців до критичних зауважень читачів. Нема жодної реакції. Пригадую, як на початку 1980-х була надрукована моя замітка «Дев’ять підписів і п’ять печаток». У ній ішлося про те, що колгоспи не можуть здати на м’ясокомбінат вибракуваних корів без дозволу районного та обласного керівництва. На такий дозвіл зоотехніки колгоспу витрачали багато часу.

Коли матеріал було надруковано в газеті, мені довелося познайомитись із вищезгаданими чиновниками. Зустріч, звісно, була не з приємних. Але я дуже радів, що критика подіяла й акти скасували. Одержав десятки листів-подяк від зоотехніків із різних куточків України. Раніше на критичні зауваження в газеті начальство давало відповіді, а тепер часто їх ігнорують. Так от що я скажу: «Панове, якщо читачі пишуть до газети — значить, вони вірять, що влада їх послухає, недоліки виправить. Гірше, коли люди припинять писати, бо зневіряться, побачать, що ви не вмієте чи не хочете працювати. Розумію, що не все можна вирішити зараз. Але відповідальність і контроль обов’язково повинні бути. І реакція відповідно теж. Бо в нас виходить, що можновладці тільки дбають про себе, а народ хай як хоче, так і живе».

Віталій ШМАЛІЙ.

с. Бабайківка

Дніпровського району

Дніпропетровської області.

Газова компанія вимагає щомісяця сплачувати за транспортування блакитного палива. Не розумію, чому я повинна платити за трубу, яку сама купувала. Коли в селі прокладали газ, у держави на той час не вистачало коштів, і ми, 95 дворів, самі провели магістраль. Понад 30 років ми нею користувалися безкоштовно, і це правильно, а тепер вимагають плату. Якщо ми вже перейшли на ринкові відносини, то хай і нам платять газконтори за оренду землі, якою прокладені ці труби. Тоді це буде справедливо.

Я отримую мінімальну пенсію. За останній рік перенесла тяжку операцію. Держава не виділила жодної копійки допомоги, куди тільки не зверталася. Тепер проходжу курс лікування. На місяць потрібно три тисячі гривень, що перевищує мій дохід. От як, скажіть, мені вижити?

Лідія КРУПКА.

смт Рокитне

Київської області.