Наша пошта

• Картинки з життя

Добре, що він цього не бачить

Микола ПЕТРУШЕНКО.

Полтавська область.

ЖИВ-БУВ роботяга Петро. Років 70 тому будував хату. Помочі не мав ніякої. Надривався, недоїдав, але будинок звів не гірший, як у сусідів.

Із часом пішов у небуття. Дві дочки ніяк не могли дійти згоди, що ж робити з хатою. Ніхто до неї не навідувався. Звісно, без догляду почала руйнуватись. Подвір’я і город заросли бур’янами. Сад здичавів, хата-сирота калікою доживала свого віку. А сестри все з’ясовували, кому ж вона належить.

Зрештою знайшлася людина, яка придбала, ні, не хату — за ветхістю вона вже нікому не потрібна — територію. Загнали бульдозер. Усе згорнули.

Хтось радіє. Мовляв, тепер там чисто, не розводяться бур’яни та гризуни. Але ж не радіти треба — плакати. З обличчя землі не хату знесли. Пам’ять. Минуть рік-два, і ніхто в селі вже й не знатиме, що тут жив роботяга Петро. Не згадають і його дочок, які, не дійшовши згоди між собою, пустили в небуття батькове ім’я. А він, будуючи хату, не для себе старався. Для дітей.

Земля повертає непотріб

ЩОВЕСНИ на городі біля батьківської хати знаходжу осколки авіабомб, скинутих із ворожого літака 1941 року. Малим пам’ятаю, що одним із них було позначено двері в хаті. А неподалік неї рваною раною чорніла глибока вирва. З роками її засипали — город від травми загоїли. Земля ту турботу сприйняла і віддячує на тому місці врожаєм. Тільки осколків вона не сприймає, виштовхує на поверхню. Цьогоріч потрапив до рук шмат рваного металу вагою майже 700 грамів. Він багато років тому поранив землю. Селяни вдячні, що удар прийняла на себе, захистивши їх. Вона ж, земля, повертаючи злісні частини, ніби нагадує: «Люди, подібне не повинно повторитись!».

Iлля

ВІД РАНКУ і до вечора на подвір’ї тільки й чути: «Ілля, Ілля!». Інтонація дітлахів то радісна, то тривожна. Коли щось розповідає, носить когось на плечах або кличе на ставок — аж пищать від радості. Хтось упав, забив коліно — лунає тривожно-слізне: «Ілля!». Він поспішає. Усміхається, мовить ласкаві слова.

І хоча сусіди й без слів усе бачать та знають, а все ж запитують дітлахів: «Кого найбільше любите?». «Діда Іллю!» — в один голос вигукує малеча.

Що тут дивного, скажете. Так і має бути. Справді, так повинно бути. В цьому разі і сила людського серця, і щирість особливі: Ілля не рідний дід. По крові. Але, по суті, він найрідніший для малечі.