• Громада: вчора, сьогодні, завтра

Село без землі та меж

Микола НЕЧИПОРЕНКО.

Дніпропетровська область.

Відвідати Хащеве в минулому Вільненської сільської ради з метою «ліпше раз побачити на власні очі, ніж багато разів почути» кореспондента «Сільських вістей» запросив Олександр Чхан — депутат утвореної Губиниської об’єднаної територіальної громади, до якої увійшла і згадана сільрада. Чоловік зателефонував на корпункт і майже криком зайшовся: «Ой леле, ми тут схопилися за голови: що робити, як розгрібати завали?!»

_{I є, і нема}

РАЗОМ з Олександром Вікторовичем в центрі села нас зустрічає житель Хащевого Іван Головко. Поруч — кладовище.

— Воно давнє, йому, певно, стільки ж років, скільки й селу. Бачите, як вповзло в середину Хащевого, — починає виконувати обов’язки сумлінного гіда Іван Опанасович. — Навіть школу витісняє. Свердловина, з котрої учням подавалася вода, ще недавно була в оточенні могил. Дякувати, санстанція заборонила нею користуватись. Але як же людям бути, коли нема де ховати померлих рідних і односельців?

— Так у чому річ, шукайте місце для нового цвинтаря! — вигукуємо тепер в один голос ми.

— Шостий рік домагаємося, та мов об стінку горохом, — зітхає Головко і сповіщає щось неймовірне: — Твердять, що катма місця мертвим у селі. Як таке розуміти? Нема, кажуть, вільної чи зайвої землі під гробки. Ховайте, хто де зможе. Тут би розібратися, мовляв, спершу з відумерлими паями, а не з померлими земляками. Паї нині важливіші за людей…

Ледве стримуючи своє обурення, пенсіонер Іван Головко, котрий першу половину своєї трудової діяльності працював керуючим відділенням місцевого тодішнього радгоспу, а другу — головним агрономом, запевняє, що землі насправді більш ніж треба. Причому не тільки за межами села, а і в його межах. Він обходив-об’їздив уздовж і впоперек усі навколишні поля, вигони і пасовища та сінокоси, вгіддя і невгіддя, пагорби, балки і гори, тому зараз, каже, доказово продемонструє, куди ж земля зникла.

Тим часом до нас приєднується ще один депутат ради ОТГ, за освітою юрист і наразі голова депутатської комісії із земельних питань, Дамір Сатілов. Його поява виявилася доречною тому, що кому-кому, а Сатілову випало «дивуватися» більше і дужче за всіх, не вірячи своїм очам. Колись село оточували близько півтори сотні гектарів пасовищ і сінокосів, тобто луків вистачало. Але це в минулому. Тепер усе до клаптика розорано і пущено в обробіток. Навіть степові шляхи-дороги виявилися «зайвими», бо теж розорані. І все це зроблено, можна сказати, стихійно, без занесення на кадастрові карти. Отак і не стало вільної землі.

— Ми маємо дві корови, — каже Анатолій Піньков, якого стрічаємо на Лисій горі, — та доведеться здавати на м’ясо. Пасти вже ніде, накосити сіна теж. І в такому становищі всі в селі, хто ще з останніх сил тримає худобу. Як жити далі — не дійду своїм розумом. Але, гадаю, насамперед його зараз не мені не вистачає…

Таких, як він, «тваринників», розповідає Анатолій Леонідович, можна на пальцях однієї руки порахувати. Втім, зникла земля не лише для випасу. Нема її і для охочих будуватися чи господарювати приватним бізнесом. Не інакше, як у Хащевому нікому не надається право на це. Тут таке право наче скасоване... Дмитро Босий, приміром, 13 років домагається дозволених законом 2 гектарів у власність, так дзуськи. Анатолій Бобрика 11 років просить виділити йому 15 соток під забудову. І, знову-таки, не знаходять йому цих соток. Кажуть, щоб і не просив, і не молив. І взагалі не заважав, під ногами не плутався.

— Мій син також хотів отримати земельний наділ у власність, — приєднується до розмови завідуюча фельдшерсько-акушерським пунктом Наталя Пінькова. — Та, незважаючи на те, що він учасник АТО і захисник Донецького аеропорту, нагороджений орденом «За мужність», не дають, хоч кілки їм на головах теши.

_{Для Хащевого закони не писані}

ХТО НЕ ДАЄ? Точніше, чому не дають? Ясність вносить наш «екскурсовод» Іван Головко. І починає з того, що в селі вже понад 20 останніх років панує несправедливість. Перебувало воно у складі Вільненської сільради. У ній же тільки два села було — Вільне і Хащеве. У Вільному дві тисячі мешканців, у Хащевому трохи більш як 800. Од Вільного обирали 14 депутатів, од Хащевого лише шість. Чиє буде зверху? Отож! Люди у Хащевому, розказує Головко, два останні скликання за Дмитра Кравченка, голову сільради, не голосували. Він, м’яко кажучи, це запам’ятав. От і перебували, мов на задвірках. Тепер створено громаду, і вільненці знову голосують за те, аби Кравченко залишився тут за старосту.

— Скажіть на милість, яка конкретно нам користь від такої громади? — запитує Головко. — Для нас що городили та перегороджували район, що ні — ніякого зиску. Навпаки, сама шкода. У Губиниській ОТГ навколо однієї селищної ради зігнали шість сільських, і тепер у ній аж 25 населених пунктів, серед яких наше Хащеве аж ніяк не перше за масштабами. Вважайте, опинилось ще далі на периферії. Тим паче, отих, за офіційною статистикою, 800 з лишком жителів тут тепер і нема. Багато хто працює у Польщі, Італії, Чехії, Німеччині, Іспанії та по інших країнах Європи. Бо вдома жити стало нестерпно, все одно, що у становищі безправних кріпаків та голодранців.

_{Всім заправляє «його величність»}

А ДАЛІ Іван Головко відкриває ще одну «таємницю»: ніяких меж села і не існує. Катма генерального плану його забудови. І зроду не було. Колись радгосп тримав тут усе у своїх руках. А  коли його перетворили на КСП, а потім мерщій розігнали-розпаювали, сталося так, розповідає Іван Опанасович, що владу в Хащевому захопила одна-однісінька беручка рука — колишнього керуючого відділком Сергія Васильєва. Зрозуміло, він розпорядився, щоб усі місцеві селяни передавали земельні паї в оренду фермерському господарству, яке він і заснував. Цього, однак, Сергієві Володимировичу виявилося замало, то всі «вільні» ділянки заходився підгрібати також. Незважаючи на те, за межами вони Хащевого чи в межах: справді, «кордони» майже умовно нанесені. Виходь за село, бачиш перед собою пасовище — махай рукою і клич сюди трактористів орати, поки ти тут «його величність». Поки вчора той же голова сільради, а сьогодні староста Кравченко служить покірно та віддано. Ніхто перечити панові-поміщику не сміє.

— А почав Васильєв із того, — продовжив Іван Опанасович, — що за майнові паї, які теж привласнив практично силоміць, людям не заплатив ні копійки. Хто вимагав, тому казав прямо, глузуючи чи й знущаючись, що коли потрібні гроші — іди в моє господарство і заробляй. А він ще подивиться, скільки кому платити…

Ці слова Головка літня жіночка, яка трапилася при цій нагоді, але навідріз відмовилася назвати своє прізвище, боязко прокоментувала так: «У Васильєва заповітна мрія, щоб усі тут за миску супу на нього гнули спини». Ось яка ситуація в селі Хащеве склалася відтоді, як незалежна Україна наче ж бо для людей цілих уже тридцять років розбудовується, а насправді руйнується і валиться.

_{Сподівання без надії}

І ЦЕ ще не повна картина тутешньої дійсності. Іван Головко, старожил і пенсіонер-ветеран, насамкінець привіз нас до гуртожитку, котрий від колишнього радгоспу залишивсь у спадщину фермерському господарству Васильєва «Хащеве». Щойно ми ступили в коридор, довелося затуляти носи, бо смерділо, наче на гноєсховищі, якщо не дужче. Може, комусь із читачів доводилося бачити в телепередачах нетрі, фавели у країнах Латинської Америки чи деінде? Так от, гуртожиток у Хащевому — втричі брудніший і втричі розбитіший. Без вікон і дверей, але повен нещасних та знедолених людей. Якби на зорі нашої незалежності сказали, що українське село доживеться до такого занепаду, ніколи не повірив би.

Шановному Іванові Головку, відчуваємо, навіть соромно показувати все це нам. І дуже прикро. За село, за себе, за всіх тут людей. І аби хоч трішки скрасити наші враження, порадив завітати до сільського клубу Хащевого. Він, по суті, тут єдиний, що утримується «не у страшному стані». Ми послухались. І що ви думаєте? На ґанку нас перестріває Наталя Андріївна Васильєва — завідуюча клубом і дружина фермера Сергія Васильєва.

— Не пущу! — стала стіною, як вкопана. — Не можна. Усім стороннім зась, без дозволу мого вищого начальства нікого взагалі не пускаю.

— Ми депутати Губиниської громади, — ще не збагнувши до кінця, з чим мають справу, говорять Олександр Чхан і Дамір Сатілов, — і з нами кореспондент.

— Я вас знаю, — відповідає Наталя Васильєва, — і бачу, що кореспондент з вами. Але у клуб я ні вас, ні кореспондента не пущу. Їдьте до голови ОТГ чи до старости Кравченка, кажіть, з якою метою сюди прибули, і якщо вони вам випишуть перепустки…

Отаким несподіваним «непорозумінням» скінчилась наша «екскурсія» в одне із сіл молодої громади. Враження, наче селом прокотилося не одне цунамі й не один буран. Насправді ж найбільшої біди і горя завдала йому навала загарбників і жадібних грабіжників, котрі розтягли все, що створювалося тут навіть не попередніми десятиліттями — віками.

Сумно, люди добрі. Сумно, гірко, прикро і боляче. Звісно, добре, що знайшлися два депутати в новоутвореній громаді, Олександр Чхан та Дамір Сатілов, котрі намірились і сподіваються «повернути все на свої місця», як вони висловились. Тільки для мене, журналіста, це майже за Лесею Українкою — дуже схоже на те, що з нинішньою владою без надії сподіваються…