• Сторінки історії

Село, обпалене війною

Василь САДОВИЙ.

Закарпатська область.

Ці слова зазвичай пов’язують із Другою світовою війною. Хоча в історії Закарпатського краю не менший слід залишили й інші війни. Тема всіх воєнних баталій та їхніх наслідків стала провідною для багатьох краєзнавців і, зокрема, для Івана Біланчука.

— ЯК ГОВОРИВ імператор Візантії Маврикій, народ, який забуде про своїх захисників, буде забутий і сам. Піднявши завісу в минуле, розповідаю про наших пращурів — миролюбних землеробів, змушених постійно воювати. Зокрема, це видно на прикладі історії села Онок Виноградівської ОТГ, — ділиться своїми дослідженнями Іван Іванович.

Від початку свого існування, тобто з 1598 року, село належало сім’ї баронів Перені. У військові походи землевласники йшли на чолі загону, укомплектованого жителями підпорядкованих їм територій. На війну дворянство мало вирядити кожного 20-го свого кріпака, а з кожних 100 — одного вершника у повному озброєнні. Втім, поголовного примусу не було: серед оночан завжди знаходились охочі виявити мужність і кмітливість на військовій службі, тим паче, що за це король міг нагородити титулом. А збираючи трофеї після переможних боїв, можна було ще й розбагатіти.

Життя оночан завжди було неспокійне через войовничих сусідів. Найчастіше в історичній літературі згадується напад поляків 1657 року. Напередодні тодішній правитель цих земель Дьєрдь Ракоці II здійснив необґрунтований і безглуздий напад на Польщу, щоб захопити польський трон. Мало того, що він зазнав жорстокої поразки, так ще й поляки на чолі з гетьманом Юлієм Любомирським помстилися за тимчасово загарбані польські землі.

Не встигли села Угочанського комітату, до якого належав Онок, відійти від потрясінь і руйнувань, як через чотири роки, в 1661-му, над ними нависла турецька загроза. Темешварський паша Алі разом зі своїм військом і татарськими допоміжними загонами вирушив із Трансильванії до Верхньої Угорщини вздовж Потисся. Дорогою палили села, полонили людей, багатьох убили, інших продали в рабство, забирали всю худобу. Великий Севлюш (сучасний Виноградів) лежав у суцільних руїнах. Із Шаланок залишилася третина, в Ком’ятах спалено шість, а в Оноці — вісім будинків. Населення і худобу з цих сіл ворог вивіз.

Та й після завершення турецько-татарської навали життя в комітаті, а значить, і в Оноці, не стало легшим. У краї утвердилася влада австрійських імператорів династії Габсбургів, становище місцевого люду різко погіршилося. Розпочався визвольний рух, і село опинилося майже на лінії протистояння між антигабсбурзькими повстанцями та австрійською армією. Селяни жили практично в умовах воєнного стану. Обидва табори конфісковували провіант, худобу, коней. Хоча це була боротьба угорців проти австрійського гніту, русини, які здебільшого населяли Угочанський комітат, ставали до лав повстанців. Підтримали Угорщину і у визвольній війні 1848-1849 рр. Спочатку вони переможно громили австрійців на всіх фронтах, але навесні 1849 року цісар Франц Йосип звернувся до російського царя Миколи I по допомогу. Останній надіслав «каральну» експедицію: 140-тисячну російську армію. Доля повстанців була визначена. У закарпатців, які діяли на боці угорців, відібрали земельні ділянки і примусили платити контрибуцію.

Великих людських втрат закарпатські села, в тому числі й Онок, зазнали під час Першої світової війни. Місцевих жителів, як громадян Австро-Угорщини, мобілізували до цісарського війська. Багато з них загинуло, зникло безвісти, потрапило до полону на російському, італійському, сербському чи румунському фронтах Першої світової. На жаль, сучасне покоління, для якого солдати тієї далекої війни (1914-1918 рр.) переважно є прапрадідами, майже нічого про них не знає. За чотири роки війни кількість новонароджених в селі Онок скоротилась у три з половиною рази.

Під час Другої світової війни закарпатські села опинилися під подвійним жорстоким пресом. Спочатку, як громадяни Угорщини, придатні до служби, оночани були призвані в угорську армію і воювали проти Радянського Союзу. Нова, протилежна, хвиля мобілізації настала з приходом Червоної армії. За радянських часів у Оноці спорудили пам’ятник загиблим у Другій світовій війні. Його дбайливо доглядають, біля нього відбуваються урочистості. Проте комуністична влада заборонила викарбувати на ньому прізвища тих, хто загинув в угорській армії. Та хіба можна стерти пам’ять про односельців, які, потрапивши в історичні жорна, жили, як то кажуть, не в той час не в тій країні?

2014 року 18 мешканців Онока стали на захист України в російсько-українській війні. Один із них, Станіслав Іванович Кіш, був смертельно поранений поблизу Луганського аеропорту. Він похований у рідному селі, на школі, де навчався герой, встановлено меморіальну дошку із його іменем.