•  З приводу

Суть навіть не в маршалі

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Харківський окружний адміністративний суд визнав недійсною частину розпорядження, яким 17 травня 2016 року в межах декомунізації перейменували проспект Маршала Жукова на честь генерала і правозахисника Петра Григоренка. Таким чином, Феміда задовольнила позов міськради до голови обласної державної адміністрації.

ЕПОПЕЯ з поверненням імені кривавого воєначальника, а потім міністра оборони СРСР Георгія Жукова тягнеться вже не перший рік. Почалася вона за Геннадія Кернеса, продовжила її людина, яка нині виконує обов’язки міського голови, — Ігор Терехов. Цього разу міськрада оскаржувала розпорядження тодішнього голови ОДА Ігоря Райніна. Згідно з ним, у Харкові перейменовувалися 62 об’єкти, зокрема проспект, який носив ім’я маршала Жукова. Щоправда, решту не збираються повертати.

За Радянського Союзу в Харкові не було ані пам’ятника сталінському маршалу, ані вулиці, тим паче проспекту на його честь. Можливо, тому, що Харків визволяв Конєв, а не Жуков, а можливо, через одіозність маршала. Пам’ятник йому і проспект з’явилися вже при мерові, а потім і голові ОДА Євгенові Кушнарьову в часи, коли в РФ почали так звану Велику Вітчизняну війну перетворювати на культ, поки не стала вона «побєдобєсієм», а Жукова — підносити в ранг «святих». Сьогодні, коли містом керує колишній секретар кернесівської міськради, Україні знову намагаються накинути ці ідеологеми, адже повертаються люди з тієї влади.

Наші нереформовані суди нюхом чують зміну «розкладів». Коли в Україну повернувся Андрій Портнов, із яким пов’язують створення нинішньої судової системи, і пішли інформаційні напади на активістів Євромайдану, не треба й до ворожки ходити, аби зрозуміти, що вітер повіяв не в український бік. А тут ще й поява в Офісі президента на посаді заступника керівника ОП Олега Татарова — людини, причетної до спроб придушення Революції гідності…

Законопроєкти, які відстрочують обов’язковий показ фільмів українською, — також дороговказ для суддів. З одного боку, їх внесли в порядок денний роботи ВР, напевне, тому, що олігархам — власникам телеканалів, завдяки яким до влади прийшли «слуги», не хочеться витрачати кошти на дубляж кінопродукції. З іншого — це реверанс у бік РФ, де кожен наш успіх у царині відродження мови й культури стає поперек горла. Це дуже вписується в контекст примирення з ворогом, який відкусив чималі клапті нашої землі.

Росія, спершу закривши у себе українські навчальні заклади (недержавні, бо інших і не було), деукраїнізує тепер ОРДЛО. Там навіть вилучили зі шкільних бібліотек літературу українською мовою, тепер добралися й до Донецького університету. Звичайно, антимовні законопроєкти, що пропонуються тут, і в РФ, і на тимчасово окупованих територіях сподобаються.

На паузу поставлено й інше: розвиток української церкви, реформування армії. Коли влітку ще не ухвалено оборонне замовлення, а заборгованість із виплат військовослужбовцям становить понад мільярд гривень, то це також свідчить про те, в який бік ми йдемо: ще не зовсім назад, але вже туди позираємо. Дехто називає це словом «саботаж».

Тому, коли говорять про церкву чи про мову, я думаю: у нас війна. Давайте вирішимо — що спочатку? Є конкретика: закінчимо війну, хочемо налагодити відносини, каже Президент. Дехто вловив у цьому меседжі ось що: ми готові частково поступитися суверенітетом — мовою й церквою, якщо Путін припинить бойові дії. Це також контекст для повернення проспекту, названого на честь генерала-дисидента Петра Григоренка, імені вірного стовпа сталінського режиму — Жукова.

Запитаєте: невже в Харкові так глибоко мислять, підіграючи сусідові? Напевне, що ні. Найімовірніше, робиться ставка на проросійський електорат, який потрібен Ігорю Терехову на осінніх виборах міського голови. До речі, за цей прошарок завжди боровся й одіозний Михайло Добкін.

Для їхнього електорату, який сумує за радянськими часами, Жуков — це ікона, хоча на ньому чимало української крові. Його ж у Харкові декомунізували не тому, що він винний у загибелі сотень тисяч українців (переважно жителів лівого берега) під час воєнної операції із форсування Дніпра, а тому, що потім був членом ЦК КПРС, міністром оборони, тобто партійним діячем. А сам Жуков харківським політикам, як кажуть, по барабану. Колишній мер Кернес теж свого часу із вищезазначеної причини захищав пам’ятник Леніну, обіцяв повідривати за нього руки, а потім забув, що казав.

Так чи інакше, ожучування Харкова — заняття небезпечне. Напевне, це розуміють і в обласній держадміністрації, яка на рішення суду збирається подати апеляцію.