Наша пошта

З тривогою і надією в серці

Микола ПЕТРУШЕНКО.

Полтавська область.

ЗАХОДЖУ на звичайне селянське подвір’я. Господарі — пенсіонери. Таких тепер більшість у селах. Ці літні люди від світанку до заходу сонця чимсь зайняті. В тих клопотах не лише буденність, турбота про господарство. Присутні там і поезія, і філософія. Без цього село не було б колискою держави. І тривожить їх не так власна старість, як занепад колиски. Невже обласкані серцем і викохані руками хата, сад і город після них заростуть чагарниками? Від таких думок тільки робота й рятує. Всі сили — на продовження життя.

Дід Грицько щоп’ятниці ходить у бібліотеку сусіднього селища. Раніше газети і журнали листоноша приносила йому до хати. Тепер мізерна пенсія закрила дідусеві доступ у світ. От і мусить шкандибати три кілометри у бібліотеку. Найважчий шлях — від хати до центральної вулиці: суцільне болото. Цього разу багнюку хтось встелив старим кукурудзинням. «У нас тепер кукурудза не лише цариця полів, а й городів та доріг», — констатує старий. Говорити далі не може через дим, що валить із сусіднього городу.

Раніше це кукурудзиння згодували б худобі, але корів у селі практично не залишилось. Кукурудзу ж сіють на зерно для птиці, а стебла нікому не потрібні. От і викидають їх на дорогу замість асфальту чи спалюють, забруднюючи повітря. Чиновники ж долею вітчизняного тваринництва не переймаються. А без нього села не відродити, не зберегти.

Прорвавшись крізь димову завісу, дід Грицько обертається. Хоча б дим не накрив подвір’я, бідкається. Там же козенятко. Йому п’ять днів. Таке мале, а вже проводжає господаря в бібліотеку. «З’явилось ще одне життя, — радіє, — значить, є майбутнє».