• Слово про сучасника

Літописець Карпатського краю

Василь ГОРВАТ.

Закарпатська область.

Юрій Васильович з правнуком Антоном.

Так називають Юрія Туряницю, який опублікував десятки статей із докладним дослідженням економічного розвитку Закарпаття. Він також зібрав історію Чехословацького періоду краю, вивчив життєпис видатних закарпатців. Багато перетворень відбувалося на очах автора: за свої 85 років Юрій Васильович застав часи чехословацького урядування, проголошення Карпатської України, мадярський режим, епоху СРСР, становлення Української держави. Словом, він був не лише спостерігачем, а й безпосереднім учасником багатьох доленосних для земляків подій.

_{Повторення пройденого}

— ІСТОРІЯ йде по колу, — стверджує Юрій Васильович. — Нині спостерігаємо повторення пройденого. Як і 100 років тому, люди їдуть на заробітки в далекі краї. Аби мати власну хату, після одруження поїхав до Аргентини і мій батько Василь Туряниця. Заробітчанське життя за кордоном — це не лише важка праця, а ще й непоборні обставини, які змусили багатьох закарпатців назавжди залишитися на далекому континенті. Мій батько швидко прилаштувався до тамтешнього життя, навчився вільно розмовляти іспанською, але все ж, заробивши якісь гроші, повернувся у рідні Медведівці. Попри зайнятість вів щоденник, де занотовував навколишні події, оцінюючи їх. У вирі життя ці щоденники загубилися, а жаль: вони могли б стати важливим свідченням життя закарпатців століття тому.

За дитячі роки Юрія рідна Медведівська школа неодноразово зазнавала радикальних змін. Чеську навчальну програму змінила мадярська, а потім радянська. Виховна машина працювала з величезним розмахом, нові покоління виростали зі щирою вірою в світле комуністичне майбутнє. Читаючи присвячені Сталіну вірші, діти й подумати не могли, що в цей час солдати Червоної армії грабували села Закарпатської України, відбирали урожай, худобу, речі, погрожуючи розправою. Звісно, про все це Юрій Васильович дізнався значно пізніше, коли часи СРСР відійшли в минуле. Вивчаючи архіви, він відкрив вражаючі факти грабунків радянських «визволителів».

У дитинстві Юрій не міг знати і про долю рідної сестри Марії. Липневого дня 1940 року вона разом із трьома друзями вирішила перейти угорсько-радянський кордон, сподіваючись на братні обійми. Але на тому боці їх зустріло справжнє пекло: 18-річну дівчину разом з іншими чекали допити й погрози, позбавлення волі на три роки, Карагандинський табір (Карлаг). Після амністії їй із подругою Марією Куркулик було заборонено повертатися додому. Узбекистан, Казахстан... Сестра майже ніколи не розповідала про свої поневіряння. Лише одного разу зізналася, що не вмерла з голоду тільки тому, що в степу, як і всі інші, ловила мишей. 1943-го Марія записалась до лав Чехословацької піхотної бригади Людвіга Слободи, яка формувалась на території СРСР, щоб воювати із нацистами. У складі цього підрозділу дійшла до Нюрнберга, брала участь у переможному параді в Празі. Там і залишилася жити.

Тим часом у юного Юрія Туряниці тривало життя, характерне для радянських часів. Його та ще чотирьох 17-літніх випускників школи викликали до Мукачівського райкому комсомолу й загітували їхати на Донбас, у Макіївську гірничо-промислову школу. Робота прохідника в шахті була дуже важка. Відпрацювавши два обов’язкові роки, Юрко повернувся додому. В армії служив у будівельних військах. Ставши слухачем журналістської школи частини, почав друкуватися в армійській пресі, редагував стіннівку.

Професія і покликання

НАБУТА в армії професія будівельника була підкріплена дипломом, який прирівнювався до диплома будтехнікуму. Тож після служби Юрій Васильович працював в одній із будівельних організацій Ужгорода.

Серед його об’єктів — нинішня обласна універсальна бібліотека, низка підприємств, освітянські споруди Ужгорода. Працюючи головним інженером райбудуправління, Юрій Туряниця добивався реорганізації у будівельній галузі, зокрема ліквідації київських рознарядок на будівництво об’єктів, яких доводилося чекати місяцями. Врешті-решт йому вдалося створити трест із відповідними правами й можливостями, що оживило місцеве будівельне життя.

Коли 15 років тому оголосили конкурс, який мав визначити найкращого знавця рідного Ужгорода, 70-літній Юрій Васильович охоче до нього долучився. Заглибився в краєзнавчу літературу й був неприємно вражений: про меморіальні пам’ятки і дошки краю написано всього від 10 до 20 рядків. Вирішив: треба систематизувати, узагальнити і доповнити! Так з’явилася його перша книжка про всі скульптури й меморіальні об’єкти Ужгорода — монументальні, середні, дрібні, у тому числі й знищені, яких, до речі, немало.

Юрій Туряниця опублікував книгу про рідні Медведівці, повідавши історію кожної вулиці, кожного урочища тощо. Свого видання чекає підготовлена ним енциклопедія економіки й народних промислів Закарпаття, цінна для студентів, дослідників, фахівців з історії… У планах — відтворення історії розвитку економіки, культури, архітектури, суспільних процесів закарпатського життя за часів Чехословаччини, тобто у 20-30-х роках минулого століття. Пам’ятками цього періоду є чеські будинки, вулиці, квартали у містах і містечках Закарпаття...