Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.

• Бувальщинка

На свою голову

Пилип ЮРИК.

м. Запоріжжя.

У Миколенка в родині — домашнє насильство. Ні-ні, він, Федір, нікого ні словом, ні навіть пальцем не зачепить. А ось його не просто діставали, а морально добивали дружина з тещею. Жінки заводились від самого ранку й аж до пізнього вечора дорікали чоловіку та зятеві, що той і цього не зробив, й іншого не думає виконувати. Он, бач, і тин похилився — ніхто не поправить, й дрова непиляні та нерубані, а зима ж на носі. Дірку в сарайчику нікому залатати — так і дивися, скоро свиня звідти втече з усіма поросятами! Мовляв, куди наші очі дивилися, коли ти сюди приблудився?!

— Мені через вас, мабуть, вішатися доведеться! — казав Федько жінкам, у чиїх очах читав безмежну ненависть до себе.

— На, дурню, мотузку та йди у верби! Повісишся — жоден собака за тобою не завиє! — сміялася теща, кидаючи йому мотузку.

Але ж кажуть у народі: той, кому судилося втопитися, ніколи не повіситься, й навпаки.

Коли молодиць не було вдома, Федько таки поліз із мотузкою на горище — лаз був у сінях, там і драбина постійно стояла. Але вже нагорі зрозумів, що жити йому хочеться значно більше, ніж помирати. І так себе стало шкода, що вирішив тільки налякати домашніх.

Отож собі на поясницю чоловік надів широкого офіцерського ременя, до нього прив’язав міцний налигач, протягнув поза коміром сорочки. Із другого шматка шворки зробив петлю, накинув собі на шию, а кінець заховав у рукав. Край першої мотузки, що трималася за ремінь, уміло прив’язав до бантини й відштовхнув стільця, на якому стояв. Так і повиснув на ремені, чекаючи жінок.

Першою на горищі з’явилася... сусідка Лукія. Вона прийшла попліткувати з жінками, але їх удома не було, а двері відчинені. Тож Луша й вирішила, поки є можливість, перевірити, що саме на сусідському горищі не так лежить. Вилізла й мало не зомліла — перед нею на товстому мотузку висів Федір. Зробивши кілька вдихів-видихів, жінка опанувала себе й глянула навколо. Неподалік стояв великий берестовий ящик, як з’ясувалося, зі свіжозасоленим салом. На ньому, ніби для неї приготований, лежав порожній невеликий мішок. Лукія стала квапливо набивати його салом. Уже й ступила крок до ляди й занесла ногу на щабель драбини, як раптом над собою почула гучний Федорів бас:

— А ти мені там хоч шматочок залишила?

Разом із салом Луша покотилася вниз, зачепилася за щабель і зламала ногу.

Знадвору почулися голоси — прийшли Федорові дружина й теща. Побачили злодійку, довго соромили й навіть за коси потягали. А та від переляку не могла й слова мовити. Жінки полізли на горище.

— Таки ж повісився, недотепа! — сказала теща, побачивши зятя в петлі.

— Туди йому й дорога! — сміючись, додала дружина, залазячи на горище вслід за мамою.

Жінки поставили стілець, аби зняти Федора. Та коли обидві одночасно глянули йому в очі, той двічі голосно гавкнув: «Гав-гав!». І теща, й дружина впали разом зі стільця. У першої стався інфаркт, в іншої мову відняло.

Розповідали люди, що на суді Федько на своє виправдання зауважив:

— Ваша честь, вони обидві гавкали на мене цілих 15 років. Я ж на них усього один-єдиний раз. У цьому вся моя вина. Карайте, будь ласка, як велить закон. Клянуся вам, що більше ні на кого не гавкатиму!

І дали чоловікові, як на його нерозумну голову, умовний термін — три роки.