• Постаті

Речник дум селянських

Володимир БУРБАН.

14 травня виповнилося 150 років од дня народження Василя Семеновича Стефаника — видатного українського письменника-новеліста, громадського діяча, захисника інтересів селянства.

ІСТОРІЯ світової літератури вділила йому почесне місце серед найвидатніших майстрів новельного жанру — поруч із Джованні Бокаччо, Мігелем де Сервантесом, Гі де Мопасаном, О’Генрі, Іваном Буніним, Михайлом Коцюбинським. Та ніхто з письменників не був так глибоко закорінений у село, як Василь Семенович Стефаник.

Народився у селі Русів Снятинського повіту на Станіславщині (нині Івано-Франківська область) у родині заможного селянина. Покидав село тільки на час навчання у Снятині, Коломийській та Дрогобицькій гімназіях, на медичному факультеті (не закінчив) Краківського університету. Впродовж 1903—1910 років жив у селі Стецево, а потім до смерті — у Русові, милому його серцю мальовничому осідку, оточеному горбами та зеленими лісами, населеному хоч і бідним, зате душевним людом.

У нього рано прокинулася громадянська і національна свідомість, особливо після прочитання нецензурованого «Кобзаря», виданого у Празі. Згодом часто виступав на шевченківських вечорах, називав «Кобзар» великою книгою мудрості й любові до України. Брав участь у створенні таємного товариства, за що був виключений із гімназії, у студентські роки зазнав арешту за пропаганду радикальних ідей.

Перші літературні спроби припадають на гімназійні роки, а 1897-го Василь Стефаник уперше опублікував сім новел у Чернівецькому двотижневику «Праця». У Чернівцях же побачила світ і його перша збірка «Синя книжечка». Далі були збірки «Камінний хрест», «Дорога» і «Моє слово».

Одразу був помічений і читачами, і майстрами художнього слова. Однією з перших відгукнулася молода Ольга Кобилянська: «Пише з життя, а помимо того, яка сила поезії пробивається з тих дрібоньких праць… Він справжній талант». Леся Українка зробила детальний аналіз творів В.Стефаника у статті «Малороссийские писатели у Буковине». А ось що сказав про нього Іван Франко: «Може, найбільший артист, який появився у нас від часу Шевченка… Стефаник абсолютний пан форми… Його нариси як найкращі народні пісні, в котрих немає жодної риторики, ані сентиментальності, тільки дійсність сумна…». Максим Горький, творчістю якого захоплювався Василь Стефаник, радив: «Прочитайте, ви побачите, як коротко, сильно і страшно пише ця людина».

А й справді. Візьмімо початок оповідання «Новина»: «У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку. Він хотів утопити і старшу, але випросилася. Відколи Грициха вмерла, то він бідував. Не міг собі дати ради без жінки. Ніхто за нього не хотів піти заміж, бо коби-то лишень діти, але й то ще біда, і нестатки. Мучився Гриць цілі два роки сам із дрібними дітьми. Ніхто за нього не знав, як він жиє, що діє, хіба що найближчі сусіди. Оповідали вони, що Гриць цілу зиму майже не палив у хаті, а зимував разом із дівчатами на печі…

— Дедю, ми хочемо їсти, — сказала старша Гандзюня.

— То їжте мене, а що же я вам дам їсти?»

Прочитаєш новелу, і аж до серця пропікає ота дитяча розпачлива мольба:

«Дєдику, не топіть мене, не топіть, не топіть!».

Читання Стефаника не належить до легких, писав гірку правду про трагедію мужицького життя. Бо «з мужиком то так си має: що де у світі є найтєжше, то він має виконати…» («Кленові листки»).

У часи Стефаника Галичина мала мінімум політичних і соціальних прав. То він не лише писав, а й брав активну участь у громадському житті, засновував читальні «Просвіти», протягом 10 років був послом від радикальної партії у віденському парламенті, обороняючи права галичан.

Ніхто не писав про селян так ущемно й сердечно, з невимовним болем у душі. Писав важко, пишучи, хвилювався. Недаремно тесть письменника, священник Кирило Гаморин, застерігав: «Не пиши так, бо вмреш». Здоров’я доброго не мав, та й не беріг його. Нещадно курив, розбурхані нерви нерідко «заспокоював» оковитою. До порад лікарів не дуже прислухався, крім однієї, не дуже мудрої: «Василю, пий, поки можеш, та не зможеш — сам покинеш». До останніх своїх днів він зберігав світлий і ясний розум. До самої смерті не полишало Стефаника бажання «сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще». Помер письменник 17 грудня 1936 року. Син Кирило писав: «Три сини Стефаника втратили батька, а українська література — видатного новеліста».

Не тільки українська. Твори Стефаника ще за його життя перекладалися німецькою, польською, чеською, російською, а трохи згодом — і англійською мовами. У Наддніпрянській Україні виходили великими накладами. У радянській Україні їхня соціальна гострота використовувалася з пропагандистською метою. Йому навіть не було призначено персональної пенсії, від неї він відмовився, дізнавшись про страшний голод 1933-го та масові репресії.

Про себе казав: «Я писав тому, щоби струни душі нашого селянства так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена. Це мені вдалося. Я свою душу пустив у душу народу, і там я почорнів з розпуки і слів не маю, аби-м все міг сказати…».

Але сказав багато! Бо таки справді був великим майстром слова, зумів стати виразником, провідником і мужнім речником дум селянських.