Архів
П’ятниця,
14 травня 2021 року

№ 35 (19883)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Весела світлицяНаша поштаСоняшник
  Версія для друку          На головну
  • Точка зору

Серіальний варіант патріотизму

Андрій ЛЮБКА, письменник. zbruc.eu

Вічно можна дивитися на три речі: вогонь, воду і те, як Зеленський намагається вдавати із себе патріотичного Президента. Після всіх його спроб заглянути в очі Путіну, відведень військ від лінії зіткнення, призначень «голубів миру» на кшталт Сивоха і гуманітарної «дакакойразніци» цю метаморфозу справді приємно споглядати.

ТІШИТЬ, що на другий рік у найвищому кабінеті наш Президент таки допетрав, що війна на Донбасі триває, бо так хочуть у Кремлі, а не через Порошенка чи «переворот» на Майдані. Але все ж залишається враження, що Зеленський ворогом №1 вважає Порошенка, а не Путіна. Що ж, у нього є ще три роки на Грицеву шкільну науку.

За цей «крен праворуч», який ми в політиці Зеленського спостерігаємо вже кілька місяців, дякувати треба насамперед Путіну і Росії, бо, як уже неодноразово було зазначено, їхня мимовільна роль у цьому бутті — перетворювати українських президентів на націоналістів. Так було з Кучмою, так було з Порошенком, а тепер педагогічний хист кремлівських урядників почав давати плоди і на такій невдячній ниві, якою є політична свідомість громадянина Зеленського.

Крім цього, на зміну політичного вектора, вочевидь, вплинуло й бажання Зеленського переобратися на другий термін. Стримана антиросійська риторика і розмови про НАТО мають забезпечити Зеленському підтримку патріотичного виборця; мир і жуйка з олігархами дадуть змогу мати сприятливе телевізійне тло для балотування; «Велике будівництво» стане тією годівничкою, яка профінансує переобрання.

Є, втім, у цьому всьому одна (зелена) заковика. Полягає вона в тому, що Зеленський намагається вдавати із себе патріотичного Президента, але чи є він таким насправді?

Ну гаразд, я не про те, що він із Кривого Рогу і є, по суті, кавеенним продуктом своєї епохи. Не про те, що «дакакаяразніца» йому ближче до тіла, ніж вишиванка і план дій щодо членства в НАТО. Бо це все можна перерости, змінити свої погляди, порозумнішати, щоранку читаючи зведення про вбитих росіянами українських воїнів, подорослішати, врешті-решт.

Я про дії: бо однією рукою Зеленський записує відосики про НАТО, а другою підписує укази про призначення Єрмака, Арестовича і Татарова. Сьогодні показово бореться з Медведчуком, а завтра зливає спецоперацію із затримання «вагнерівців». Говорить про потребу докорінних реформ і зміну «старої системи», а сам системно руйнує і ті кволі інституції й механізми, які вдалося побудувати в державі.

Здається, нам хочуть продати серіальний варіант патріотизму — з правильною риторикою і регулярною зміною її темпоритму, але без реальних успіхів у реформуванні держави і, як наслідок, без зростання рівня добробуту. Де гучні заклики прийняти нас у НАТО не спираються на виконання чіткого плану дій, а мільярди державного фінансування отримує не армія, а аваківська поліція. Де на екрані нам показують рішучого і навіть жорсткого Президента, а фактично ми маємо невмілий і хаотичний стиль управління.

Звісно, з новою патріотичною риторикою стає стерпніше дочікувати кінця каденції Зеленського. Але все одно я вважаю, що його тембром краще говорити не «Слава Україні», а «Тобі личить моє кохання». Сподіваюся, з 2024-го він знову матиме вдосталь часу для цих — значно природніших для нього — ролей.

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Комуналка стрибнула, борги великі
Читати
Села залишаються під Укрпоштою
Читати
А ось і підозра
Читати
Треба змінити методологію
Читати
Мабуть, уміють крутитися
Читати





При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове