|
Архів П’ятниця,
№ 33 (19881) |
 Про нас |
 Реклама |
 Поточний номер |
 Передплата |
| |
| Малюнки А. Василенка | PDF архів | Архів |
| У номері: | Весела світлиця | Наша пошта | Соняшник |
|
|
|
|
||||||
|
||||||||
|
||||||||
|
| ||||||||
Версія для друку На головну
Князь, увічнений «Словом» Володимир БУРБАН.
Днями відзначено 850-річчя од дня народження Ігоря Святославича — князя Новгород-Сіверського і Чернігівського, похід якого на половців став сюжетною основою знаменитого «Слова о полку Ігоревім». У СУТІНКАХ нашої історії виразно прозирає постать князя Ігоря Святославича — насамперед завдяки найвидатнішій пам’ятці літератури Київської Русі, геніальному творові, що називається так премудро і билинно — «Слово о полку Ігоревім». Минули століття, а ми, немов навіч, бачимо ту сиву епоху, яка символічно перекидає місток до нашого часу, коли українське державотворення вкотре опинилося під загрозою. Ще Володимир Мономах перед лицем навали зі сходу попереджав: якщо не об’єднаємося, то вороги «імуть радоватися і возьмуть землю нашу». Роздроблена Київська Русь не встояла перед руйнівною навалою степовиків. Чи не нагадує це нинішню ситуацію, коли від Української держави відпанахано Крим, а на Донбасі насаджено мертвонароджені «республіки». Як казав А. П. Чехов: «Мертвые сраму не имут, но смердят страшно». Сепаратиський сморід отруює свідомість людей, збиває їх із пантелику. Однак повернімося до постаті Ігоря Святославича. Син чернігівського князя Святослава Ольговича успадкував від батька Чернігівське князівство, яким правив до кінця днів своїх. Узяв гріх на душу, приставши до походу володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського на Київ. Онук Володимира Мономаха (!) дотла зруйнував Київ, а перед тим по-злодійськи вивіз із Вишгорода ікону Божої Матері, яку тепер називають Володимирською. Ігор уславився тим, що 1174 року розгромив коло Переяслава половецьких ханів. Прямодушний і чемний, він відзначався винятковою відвагою. 28 квітня 1185 року Ігор із сином Володимиром Путивльським, братом Всеволодом та небожем Святославом Ольговичем виступив у далекий похід на половців. 1 травня, немов тривожний знак, сталося сонячне затемнення. Половців застати зненацька не вдалося, вони зібрали проти невеликого руського війська «всю половецьку землю». У бою князь був поранений і потрапив у полон. Ув’язнення не було надто суворим, і хрещений половець Лавр запропонував Ігореві втечу. Коли варта перепилася кумисом і веселилась, Ігор підняв полу юрти, вийшов, переправився через річку, сів на коня і одинадцять днів добирався до рідних місць. Повернувсь у Новгород-Сіверський, затим відвідав Чернігів і Київ — і всюди був зустрінутий із великою радістю: «Села раді, міста веселі». Вочевидь, незабаром після повернення і було створене «Слово о полку Ігоревім». Очевидно також, що автором «Слова» був хтось із оточення князя. Дехто навіть вважає, що твір належить самому Ігорю, який потім не раз ходив на половців. Більшість дослідників датує «Слово» 1187 роком. Та хто б не був автором, він промовляє до читача гаряче і пристрасно, з найглибшими патріотичними почуттями. Провідна ідея твору — заклик до єдності. Ще Карл Маркс стверджував, що «смисл поеми — заклик до єднання якраз перед нашестям монголів». Поетичний текст «Слова» надзвичайно емоційний, речитативно-думний, суголосний усній народній творчості. Не виключено, що твір призначався не тільки для читання, а й для співу. Та й автор називає плід своїх роздумів то «піснею», то «повістю», то «словом». М. І. Костомаров помітив «много сходства с поэзиею малорусских песен». І справді, твір по-українськи ліричний, навіть сентиментальний. А поет-емігрант Євген Маланюк писав, що «мова «Слова» — ця латина нашого середньовіччя — мусить бути для нас ріднішою, зрозумілою і живішою в значно більшій мірі, аніж справжня латина для сучасного італійця чи француза». Мовне багатство «Слова» вражає. Ним захоплювався Тарас Шевченко, який навіть виношував плани завіршувати «Слово» цілком, але залишив тільки два фрагменти, в т. ч. зворушливий «Плач Ярославни»: В Путивлі-граді вранці-рано Сумує, плаче Ярославна. — Полечу, — рече, — зозулею, Понад Дунаєм полечу! Рукав бебряний омочу В ріці Каялі... І омию На княжому дебелім тілі Засохлу кров його... Отру Глибокії на любім ладо рани... Слід зауважити, що в деяких текстах «Слова» трапляється написання «мислію на древу». А треба — «мисію» (древньоруське «білка»), бо далі йде перелік: «сірим вовком по землі, сизим орлом під хмарами». Єдиний оригінальний список «Слова» був випадково знайдений у монастирській бібліотеці наприкінці ХVІІІ століття, опублікований 1800 року. Рукопис загинув у полум’ї московської пожежі під час наполеонівської навали. ...Рокітливі струни «Слова» видзвонюють і в наш час. Крізь віки уловлюємо дзвін мечів, іржання бойових коней, стогін поранених, палке слово Ігоря, тужливий голос Ярославни... Тож завершимо розповідь заключними рядками величного пам’ятника світової літератури: Здрав будь, князь, і вся дружина здрава! Слава князям і дружині слава! Амінь. Версія для друку На головну |
Платити по-новомуЧитатиНе дістанься ж ти нікомуЧитатиНарешті вдомаЧитатиНаближаємося до мільйонаЧитатиПовернули добре ім’яЧитатиМіністерству — кошти на роботуЧитати |
|
