• Забуттю не підлягає

Сьомий постріл завис у повітрі

Віктор ЗЕЛЕНЮК.

Вінницька область.

На старому сільському кладовищі села Обухів покоїться прах жінки, посмертно нагородженої грамотою та медаллю Праведник народів світу. Її звали Зоя Афанасіївна Данилюк, вона уродженка тодішнього Копайгородського району (згодом Мурованокуриловецький), прожила 83 роки, увійшовши в історію держави Ізраїль як рятівниця переслідуваних у період гітлерівської окупації євреїв. Ім’я мужньої подолянки висічено на Стіні пошани на Алеї праведників Яд Вашем. А от у рідному селі мало хто знає про її подвиг, і ніщо про нього тут не нагадує. Хіба що табличка на могилі, яку встановила правнучка Алла Лебідь, на якій є слова «Праведник народів світу».

_{«То були найжахливіші миті...»}

ТРАГІЧНІ події Другої світової війни звели на перехресті доль українську жінку і маленького єврейського хлопчика влітку 1942 року. В той час на Поділлі відбувалися масові розстріли мирних жителів єврейської національності. Тата, маму, двох братиків і сестричку Михайла Курцмана погнали на страту, а він, дев’ятирічний, сповнений величезної жаги до життя, відважився на відчайдушний крок — втечу з-під дула автомата…

Коли колона приречених на страту людей вийшла за Летичів, кілька підлітків одірвалися від неї і побігли в бік лісу. Навздогін посипалися кулі. За якусь хвилину все стихло. Захеканий конвоїр взявся довершувати свою жахливу роботу контрольними пострілами — один, другий… п’ятий, шостий, а сьомий… завис у повітрі. Він призначався для нього, Михайлика, який лежав під трупами своїх друзів. Маленьке дитяче серденько вискакувало від страху з грудей, а якась невидима сила притиснула хлопчика до землі, змусила заціпеніти і не подавати ознак життя…

— То були найжахливіші миті мого земного існування, — через багато років згадував Михайло Курцман. — Гріло сонце, співали пташки, а я лежав у чужій крові… Тільки пізно вночі виліз зі страшної схованки. Не знав, куди йти, що роботи — ноги самі кудись понесли. Над ранок надибав на пастухів, які грілися біля багаття. Вони нічого не розпитували, мабуть, здогадалися, хто я, принесли води, щоб умився, пригостили шматочком хліба… У селі, куди прийшов з пастухами, добрі люди дали мені інший одяг і порадили триматися подалі від цих місць.

Так почалося жебрацьке поневіряння Михайлика. Мабуть, сам Господь довів його до села Обухів Копайгородського району. Це сьогодні ту відстань можна легковиком подолати за годину-другу, а дитині треба було кілька тижнів іти в цілковитому невіданні.

_{Про подвиг і не думала}

— В ОБУХОВІ я приєднався до гурту хлопчиків, які бавилися на вигоні. У цей час по воду до криниці вийшла жінка. Вона мене запримітила і когось запитала, чий я, звідки. Їй відповіли, що це син лісника… А ввечері я постукав у двері її хати і попросився переночувати в копиці сіна, складеній на подвір’ї. Вона мене не просто прихистила, а вислухала мою розповідь, нагодувала, викупала, вичесала від вошей голову, перевдягнула, привела дідка-цирульника і сказала: «Тепер будеш моїм внучком»…

Селом швидко розлетілася звістка, що до Зоні, так її називали в Обухові, прибився чорнявий і кучерявий єврейський хлопчик. Жінка знала, чим це їй загрожує, та все ж не злякалася можливої розправи і не наказала Михайликові йти геть.

— Вона, звичайно, ні про який подвиг ні тоді, ні в мирному житті не думала, а з Божим милосердям рятувала чужу дитину, — розповідає внучка Зої Афанасіївни 81-річна Галина Дмитрівна Лебідь, жителька Мурованих Курилівців. — Бабуся у мене була бойовою жінкою, сміливою і дуже набожною. В Обухові стояли румунські вояки. Вони не знищували мирних людей, але коли їх заносило на обійстя, то забирали геть усе, що потрапляло на очі. Серед місцевих шуцманів був такий собі фашистський прихвостень на прізвище Фартушняк. Одного разу він прийшов до бабусі і настрашив: «Завтра в село заступлять німці, то я тебе їм здам, якщо не виженеш цього жидка. І тебе разом із ним розстріляють, і твою сім’ю порішать…». Та замість того, щоб упасти на коліна і вимолювати помилування, чого вельми прагнув запроданець, бабуся різко відрубала: «Я нікому Мишка не віддам, затям собі! Він молоденький і хоче жити! А мене можеш вбивати, я вже нажилася на цьому світі, і до дітей моїх не доберешся, бо вони далеко звідси…».

Але інстинкт самозбереження в Зої Данилюк таки спрацював. Тієї ж ночі вона вимастила обличчя хлопчика сажею і прийшла з ним на залізничний вокзал, де саме стояв товарняк у напрямку Жмеринки, та впросилася, аби підкинули до міста. А там якось добралась і до Києва та напитала дорогу до дочки Ганни, що проживала в одному з приміських районів…

— Залишила бабуся у нас маленького гостя, а сама повернулася додому. Я зараз не пам’ятаю, в якому селі на Київщині ми жили, але добре знаю з розповіді мами, що коли, бувало, до хати хотіли заглянути німці, то вона встигала закутати мене, братика Валеру і Мишка в хустки — казала, що в дітей тиф. Це відлякувало окупантів краще за будь-яку зброю. Потім знову приїхала бабуся і забрала хлопчика назад до себе, щоб не наражати на біду нашу сім’ю… А «прогноз» шуцмана не справдився, тоді фашисти не робили облави в Обухові — все поволі котилося до переможного березня сорок четвертого. А там і ми з мамою повернулися в село, бо батько, працюючи директором радгоспу, погнав череду худоби на схід і не повернувся звідти. Тяжко нам жилося, бідно, голодно. Одного дня літа 1947 року бабуся дізналася, що в Летичеві Михайлика Курцмана розшукує рідна тітка, яка проживає в Ташкенті. Він дуже не хотів від нас їхати, бо бабусю Зоню називав мамою, а мою маму — тьотею. І тут укотре проявилася розважлива та ґрунтовна вдача бабусі. Вона переконала його дорослими аргументами, мовляв, вони тебе вивчать, а ми поки що нічого не можемо дати, і він погодився…

_{Дуже хочеться, аби світ став добрішим...}

У ШІСТДЕСЯТИХ роках Михайло Симонович Курцман знайшов свою рятівницю. Спершу з Ташкента, а потім з Ізраїлю надходили листи в Обухів на ім’я Зоні Данилюк. Коли жінки не стало, переписку продовжила її дочка Ганна Степанівна Дядинюк, а потім уже й онучка Галина і правнучка Алла. Михайло відновив у пам’яті дитячі спогади і домігся, щоб мужню жінку представили до високої нагороди — звання Праведниці світу та медалі до нього (на фото), яку одержали Галина Дмитрівна й Алла Анатоліївна.

— Це сталось у грудні 1998 року. Зателефонували з Вінниці і сказали, що треба приїхати на зустріч із послом Ізраїлю в Україні Анною Азарі. Хоч і минуло відтоді багато років, але хвилюючі миті гордості за мужній учинок своєї бабусі я досі переживаю. І дуже хочеться, щоб світ добрішим став, щоб не було зла, війни, хвороб, нещастя, щоб ніхто нікого більше не вбивав і люди всміхалися тільки від щастя…

Про сьогоднішню долю Михайла Курцмана моїм співрозмовницям нічого не відомо. Востаннє з ним спілкувалася по телефону Галина Лебідь п’ять років тому. Можливо, ця публікація допоможе знову налагодити контакт.