Війни закінчуються не миром

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Фото з архіву та автора.

1941 рік...

...та 2021-й.

Вони закінчуються поразкою чи перемогою, і ніяк інакше. Так кажуть військові. 76 років тому світ, майже втоплений у крові, переміг фашизм. А ось сталінізму не зміг подолати, і тепер він у шкурі путінізму розпочав війну проти України. І коли буде ця, нинішня, перемога, ніхто не знає…

Напередодні Дня пам’яті та примирення та Дня Перемоги у містечку поблизу Світлодарської дуги 22-й Окремий мотопіхотний батальйон, створений на початку російсько-української війни, відзначав семиріччя. Приїхали й народні артисти з Бугаївки, що на Харківщині, привезли гостинці. В залі перед концертом комбат вручив грамоти і медалі частині бійців, до решти нагороджених поїхав на позиції.

В окопах війни.

_Дмитро

ТИХ, хто воює з перших днів війни, в батальйоні залишилося всього кілька чоловік. На одній із моїх світлин семирічної давності Дмитро (багато бійців із різних причин просять не називати їхніх прізвищ) погожого вересневого дня розвантажує першу зенітно-кулеметну установку, яка надійшла у 22-й батальйон. До цього у них зі зброї були лише автомати. На фото видно, як обережно, можна сказати, з ніжністю дістають бійці кулемет із вантажівки.

А за день до цього їхній батальйон мало не потрапив під обстріл на полі неподалік Дмитрівки. Поле вигоріло дочорна. Про це був нарис «Чорний квадрат» у «Сільських вістях» за 11 вересня 2014 року. Удар із «градів» завдали по підрозділу праворуч, і поки ворог перезаряджав пускові, вони встигли вийти під Новий Айдар. Можна вважати, пощастило.

Дмитро каже, що жодного разу не пошкодував, що пішов на війну. Добровільно. У мирний час він працював на харківському заводі «Турбоатом». Стропальників його рівня фаховості на війну не брали, давали «зелений квиток» чи, як казали колись, «бронь». Але, думав він, довкола таке коїться, країну терзає ворог, а йому що, сидіти вдома? Та й кому, як не йому, воювати? Із дружиною розлучений, дітей нема. Плакати нікому в разі чого…

Отак і провоював сім років, дослужився до командира артилерійсько-ракетного зенітного взводу. Має повагу в тих, хто прийшов пізніше і не бачив того пекла, як він у 2014 році. За цей час війна то розгоралася, то затихала… Словом, гібридна. Тепер знову, стягнувши смертельне залізо до наших кордонів, Путін, нібито провівши навчання, повертає свої війська у місця постійної дислокації. Та не всі: нова бригада в Криму і нашпиговані зброєю підрозділи біля Воронежа залишилися. Ніхто їх нікуди не відводив. Штурмовими ці бригади називаються, тобто призначеними для нападу.

— Не можна їм вірити, — цей висновок Дмитра не вчорашній. Він робився протягом семи років, відколи чоловік на війні.

_{Сталкер}

ПОЗИВНИЙ «Сталкер» він обрав собі сам. Подобалося йому це слово, та й до професії будівельника воно ніби дотичне. Командир перед цим сказав: «Хлопці, щоб я не чув в ефірі «Петя-Саша», називайте тільки позивні…» Отож піхотинець і кулеметник Юрій Ільїн став «Сталкером».

Коли починалася війна, то він мав намір служити прикордонником, яких тоді не вистачало. Ворог як хотів шастав через кордон, а перекрити його не було кому. Але чоловіка у прикордонні війська не взяли. Чи штати вже укомплектували, чи, можливо, через те, що має родичів у Росії… Утім, дочекався повістки і потрапив до батальйону територіальної оборони, тобто в піхоту.

У той час батальйон складався з «вибухової суміші». Звісно, добра половина його були свідомі громадяни, готові захищати Батьківщину. Серед них і доктор наук, який командував взводом, і колишній майор міліції, що полишив закордонні заробітки, повернувся в Україну, аби воювати рядовим. Однак нараховувалося чимало й таких, хто воювати не рвався, але не зміг відкрутитися від мобілізації. Серед цих були й пошановувачі спиртного, і навіть колишні ув’язнені. Щоправда, пияцтво припинилося, коли мобілізовані, які думали, що вони стануть у тилу охоронцями, потрапили на передову в траншеї. Тут магазинів і самогонниць нема. Проте траплялися й такі, що постійно підбурювали народ: мовляв, їм обіцяли одне, а насправді мають зовсім інше. Після одного обстрілу «Градами» з російської території, коли один боєць загинув, а у прапорщика не витримали нерви й він застрелився, ці нестійкі почали кидати зброю і вимагати відправки додому, а їхні дружини перед ОДА влаштовували мітинги… Непросто було втримати ситуацію, та все ж вдалося її стабілізувати.

За словами Ільїна, за ці сім років у них в батальйоні багато що змінилось. І справа не тільки в речовому забезпеченні підрозділу, набагато вищій зарплаті, аніж сім років тому, постачанні зброї і боєприпасів. Раніше особовий склад чітко ділився на патріотів, тобто людей мотивованих, і тих, яких призвали нібито силоміць. А тепер цього поділу нема. Визначити, мотивована людина чи ні, важко. Хоча, можливо, у контрактній, професійній армії так і має бути: війна — це добре виконана робота, за яку платять. Зате зараз особовий склад краще навчений. Щодо дій Кремля, то «Сталкер» не намагається аналізувати, що може статися. Каже, будь-що. Він же повинен діяти як воїн — згідно зі статутом і наказом.

_{«Піджак»}

МАКСИМ на війні також ось уже сім років. Уважай, пішов на неї майже відразу після закінчення університету. Тих, хто отримав офіцерське звання на військових кафедрах вишів, називають в армії «піджаками», тобто людьми не зовсім військовими. Втім, із «піджаків» війна рано чи пізно робить справжніх воїнів. Відколи вона триває, Максим від молодшого лейтенанта доріс до капітана, заступника командира підрозділу по роботі з особовим складом. Він пояснив свою причину називати його в матеріалі лише по імені: всі сім років розповідає матері, що не воює, а служить у тихому місці у військкоматі. А мені думається таке: Максим робить вигляд, що каже матері правду, а мати робить вигляд, що вірить синові, аби він не хвилювався, насправді ж тихо переживає і сумує за ним.

Відколи Максим служить, у їхньому батальйоні багато що змінилося. З’явилася потужніша зброя. Якщо її правильно, каже Максим, із головою використовувати, застосовуючи сучасну оптику, прилади нічного бачення, безпілотники, то можна добре воювати.

На початку війни в їхньому батальйоні були самі чоловіки. Сьогодні майже кожний десятий військовослужбовець — жінка. Служить жіноцтво не тільки у штабах, а й на передовій. Он Наташа — командир відділення, командує чоловіками, добре справляється із завданнями.

Стосовно того, що нібито патріотів, людей мотивованих, в армії стало менше… Можливо, й так. Однак лише справа покаже, хто справжній патріот, а хто ні. А те, що армія стала набагато професійнішою, — це однозначно і дуже добре. Хоча, звичайно, мотивація на війні відіграє не останню роль.

А щодо Росії, то може бути й так: демонструючи свою силу, намір напасти, вони провели розвідку, як реагують наше військо, вище керівництво держави, наші зарубіжні партнери… Опісля країна-агресор проведе роботу над помилками, визначить слабкі місця… Можуть знову поперти, бо що в голові у Путіна — добре відомо: щоб України й сліду не лишилося. Точнісінько так, як хотіли Гітлер зі Сталіним. Тож тепер час нашого покоління відстоювати свободу.