Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.

• Бувальщинка

Кавалер сміху

Пилип ЮРИК.

м. Запоріжжя.

Іван Іванович Микитась, ветеран Другої світової, кавалер трьох орденів Слави, в обласній інфекційній, де лікував ковід і запалення легень, збирав навколо себе щодня кілька десятків таких, як і він, хворих. І розповідав їм про свої бойові подвиги. Пацієнти роти роззявляли від почутого, а потім тихенько відходили й крутили вказівними пальцями біля скронь. Мовляв, старого, як того Остапа, «понесло».

Спочатку, за його словами, боєць потрапив у піхоту:

— Біля Канева пішли в контратаку, — казав дідусь. — Гвинтівку заклинило. Вибухнула бомба, й зброю мою закинуло метрів на сто. А переді мною — вже ворожі окопи. Заскакую туди, а фашист на губній гармошці грає. Я за ту гармошку, та як зацідив нею йому у зуби, що він тими власними зубами тут же й подавився...

Слухачі перезирнулись, але дехто вже й засумнівався в правдивості почутого. Та ветерана ніхто не перебивав. Навпаки, заохочували розповісти ще щось цікавеньке...

І дід Микитась не ліз за словом до кишені «армійських» спогадів.

Детально розповів, як служив потім в авіації, збивши за перший свій бойовий виліт аж трьох «мессерів»

Далі — як їздив у Москву до Сталіна за першою своєю нагородою. І особисто Берія прикрутив йому перший бойовий орден до гімнастерки...

Микитась оглянув присутніх — всі вони були в захваті від його подвигів. Оповідач зрозумів це як підтримку публіки й розповів, що потім ще воював в артилерії. Начальство не знало, куди вистрілити з «Катюші», щоб завдати ворогові найбільшої шкоди. Тоді він і запропонував: «А давайте, я сяду верхи на ракету, візьму радіостанцію, ви вистрілите, а я полечу в тил до фашистів. Звідти передам їхні точні координати».

— За цю операцію я й отримав другий орден Слави.

Далі вигадки колишнього воїна вже не слухали — розходилися на процедури й співчували: старість — не радість, деменція бере своє... А дехто й засумнівавсь: а чи дідусь узагалі воював? Якщо так, то чому розповідає небилиці?

...Рядовий Іван Микитась потрапив на фронт сімнадцятирічним юнаком, коли Червона армія повернулася в Україну. Його та сотні інших, одягнутих у цивільне, з однією гвинтівкою на п’ятьох кинули на Гегелину могилу під Нікополем — на німецький дзот. Івана відразу ж поранили. Відтак — госпіталь та піхотна дивізія. Він ще накульгував, тому командир роти визначив: «Бігати все одно не зможеш. Он — коні й бричка. Підвозитимеш продукти на кухню. Дрова рубатимеш. А як треба — везтимеш кашу в окопи бійцям». І така служба в Івана Івановича тривала понад рік. Робив усе справно, був компанійським, подобався бійцям і командирам.

А одного разу віз продукти через ліс і почув стогін у ближніх кущах. Там лежав поранений полковник, як з’ясувалося потім — командир сусідньої дивізії. Він уночі пішов у ближнє село до мимолітної коханки, з якою домовився про зустріч, а на зворотному шляху йому в груди влучила сліпа куля. І помер би армійський донжуан ні за цапову душу, якби не гарний слух солдата. Боєць уклав пораненого на підводу й привіз у госпіталь. Офіцер не забув рятівника — зателефонував колезі-сусіду (прямому начальнику Івана) й попросив нагородити воїна.

У солдата тоді була на грудях лише медаль «За взяття Будапешта», високих урядових нагород і не намічалось. Але командир полку за наказом комдива надіслав документи в штаб дивізії із клопотанням — нагородити рядового Микитася орденом Слави третього ступеня. Минає місяць, а нагороди немає. Комполку знову подає нагородні документи, бо отой полковник усе допитується про спасителя. Ще місяць минув, а нагорода так і не надійшла. Утретє начальник надсилає те ж саме, аби Івана Микитася нагородили орденом Слави третього ступеня. І вже коли дивізія дійшла до Берліна, наприкінці війни, нагорода таки з’явилася! Чудеса на світі все ж бувають. Бо тепер надійшов не один, а всі три ордени Слави — третього, другого й першого ступенів... Кавалер трьох таких орденів прирівнювався до Героя Радянського Союзу.

Так нагорода віднайшла Івана за порятунок донжуана…

Але це, читачу, глибоко між нами!