Наша пошта

Родинні історії лихоліття

ЧЕРЕЗ різні життєві причини мало що збереглось із сімейних реліквій тих часів, лише світлина батька з матір’ю перед відправкою його на фронт і вісім пожовклих затертих листів-трикутничків від брата Андрія. Щоразу дуже бережно дістаю їх, аби вкотре перечитати поспіхом написані рядки. Адже в кожному листі Андрій передає братерський привіт мені, немовляті, якому й року не виповнилося. Звичайно, листи коротенькі, але скільки в них оптимізму: «Коли розіб’ємо ворога, залишуся живий, то приїду до вас і розкажу про своє життя»; «Ось закінчимо війну, тоді будемо відпочивати, а поки треба ворога добивати»; «Важко, але доб’ємо фашистів, прийдемо додому і будемо жити мирно, нас ніхто вже більше не чіпатиме».

Знав би він, що не мине і сімдесяти років після Другої світової, як на українській території знову проливатиметься кров наших воїнів-захисників, тільки тепер через східного сусіда.

Андрій пішов добровольцем на фронт 1944-го, таємно додавши собі рік у документах про народження. Він дуже хотів, як його батько і старший брат, стати героєм, бити ворога. Пройшов із боями Західну Україну, Бессарабію, Молдову, Білорусь, Угорщину, Румунію, а в Австрії 14 квітня 1945 року загинув од ворожої кулі. Це був страшенний удар для матері. Загалом доля її дуже трагічна. У голодомор 1932-1933 років вона втратила синів Миколу і Пантелея, з Другої світової не повернулися чоловік Кирило, сини Іван та Андрій. У післявоєнні роки матусю чекала колгоспна панщина за так звані палички, а на руках — троє малолітніх дітей.

Хочу також згадати про старшого брата Івана, який у перші дні війни пішов на фронт із прохідної харківського заводу «Серп і молот». Відтоді ми не отримали від нього жодної звісточки. Вже після закінчення воєнних дій прийшло повідомлення, що Іван пропав безвісти 1941 року. А з нагоди 30-річчя Перемоги на алеї заводського скверу золотими літерами було висічене прізвище мого брата Івана.

1941-го пішов на війну і наш батько Кирило Гнатович. 1943-го він утік із полону і добрався додому. В цей період саме визволили Харківщину. Батька залишили в колгоспі збирати врожай. Так з’явився на світ я. Але затим тата знову призвали на фронт. Був поранений в обидві ноги, лікувавсь у білоруському госпіталі. Нагороджений орденом Червоної Зірки. А після війни мати отримала повідомлення — в лютому 1945 року батько пропав безвісти.

Ось така коротка родинна історія постала з моєї пам’яті для майбутніх поколінь.

Петро ПРОФАТИЛО.

Дніпропетровська область.

Родина Кунденків — чи не найбільша у Новодмитрівці. Прикметно й те, що майже всі її покоління не обминули війни.

Один із наймолодших у четвертому поколінні — Ігор Анатолійович. Його прадід Василь брав участь у Першій світовій війні. Повернувся додому без ноги. Дід Павло з першого дня і до Перемоги виборював мир у Другій світовій. Був оператором реактивної установки залпового вогню «Катюша». Учасник параду Перемоги на Красній площі. Бабуся Анастасія — кадровий офіцер радянської армії, пройшла з боями від Сталінграда до Берліна. Після війни залишилася служити в армії. Не побоялася самому Сталіну написати скаргу, що офіцери та солдати армії-переможниці заслуговують кращих умов життя. За що була засуджена на 10 років таборів.

І ось наші дні. Ігор після двох місяців підготовки та навчання на автомобілі ЗІЛ-131 з обладнанням для енергозабезпечення прибув у Донецьку область. На під’їзді до передової від прямого влучання його машину розірвало на частини і охопило вогнем. Хлопця ударною хвилею відкинуло від автомобіля. Він був непритомним, коли його підібрали побратими. Як дід і прадід, Ігор повернувся додому інвалідом...

Олексій СІРЕНКО.

Харківська область.

Війна зачепила чорним крилом і нашу родину. Мої рідні та близькі родичі воювали на фронтах Другої світової, були партизанами, поневірялись як остарбайтери на чужині, в далекій Німеччині.

Дядько Олександр Данилович Таранюк пройшов фінську, нагороджений орденом Червоної Зірки. Визволителем крокував дорогами Європи і зустрів Велику Перемогу 8 травня 1945-го у Празі. Відзначений другим орденом Червоної Зірки, двома орденами Слави, іншими бойовими нагородами.

Тато Павло Данилович Таранюк родом із села Черевки Миргородського району Полтавської області. Війна застала його вдома, у рідному селі. Місцеві поліцаї двічі намагалися внаслідок облави насильно відправити хлопця разом з однолітками до чужого краю. Спершу підліткам вдалося втекти від погоні до лісу, де вони переховувались. А другий раз під час нічної облави його все ж таки спіймали і разом з іншими односельцями відправили на залізничну станцію, а потім у товарняку, яким до цього транспортували худобу, повезли на Захід. Дорогою, як згадував тато, дехто намагався втекти, проламавши дерев’яний поміст вагонів, особливо коли проїжджали ріку Дніпро. Не всім, хто наважився на сміливий крок, це вдалося. Фашистські кулі діставали окремих втікачів у польоті, й ті залишилися навічно у водах сивого Славутича.

Зі сльозами на очах згадував тато ті важкі роки. Бруква, 200 грамів хліба, настій із ячменю — такий був харч на день. Мешкали в бараках. Ходили в черевиках із дерев’яною підошвою. На вимощених бруківкою вулицях міста було чутно на відстані ходу остарбайтера під номером «OST 33».

Мама Марія Марківна Таранюк мріяла стати вчителькою. Та не судилося цьому збутися — її випускний шкільний бал збігся з початком війни. Настали тривожні місяці окупації. Її брата Михайла за зв’язок із партизанами розстріляли, а її відправили на примусові роботи в Німеччину, де вона зазнала принижень і поневірянь.

Після війни тато повернувся додому, теслярував. З його участю побудовано чимало будинків у рідному селі. Мама працювала на різних роботах у колгоспній ланці.

Мій свекор Петро Степанович Чорнобривець воював на Ленінградському фронті, а його брат Василь загинув у боях коло Бердичева.

Такі родинні історії війни залишились у наших спогадах, на воєнних фотографіях, у добрій людській пам’яті.

Микола ТАРАНЮК.

м. Суми.