Наша пошта

Ціною власного життя

Ніна КОТЕНКО.

смт Буки

Маньківського району

Черкаської області.

ВІДГРИМІВ важкий бій. Над Тікичем, Буками запанувала тиша. Наша армія, насилу пересуваючись по весняному бездоріжжю, попрямувала далі на захід. На Мочарі (так називалася вулиця, де ніколи не висихала багнюка) трудилися двоє молоденьких дівчат Олександра і Наталка. Вони тільки вчора надвечір повернулися додому — носили снаряди до сусіднього села. Колона розтяглася на кілометр, снаряди дуже важкі, холодні, мішки незручні, муляло спину, а дівчата одягнені сяк-так. На Олександрі (моя мама) — стара кацавейка, яку їй дала баба Марцениха, тому що хату моїх рідних ущент розбило снарядом, речі згоріли. Ноги замотані в старі ганчірки, які почали розлазитись, і дівчина ступала по холодній багнюці босими побуряковілими ногами. Літній солдат, що супроводжував колону, побачив дівочу біду, підізвав її до себе і дав черевики: один 42-го розміру, а другий — 46-го, і обидва на одну ногу. Радість від того не стала меншою.

Надвечір, коли дівчата повернулися додому, їм знову прийшов наряд на роботу. Під керівництвом старого Євсея вони збирали убитих на Мочарі. Німецьких солдатів хоронили неподалік Митькового городу, наших витягали на сухе, а дід Євсей на саморобних ношах і такою ж, як він сам, кривою кобилою звозив мертвих воїнів у центр села, до сільради.

...Дівчата добряче притомились, вони насилу дотягли німця до рову. Він був здоровенний і чомусь зовсім голий. Сіли на тинок перепочити, аж раптом: «Сашуню, дивись — плащ-намет. Дві спідниці буде! Давай витягнемо». Наталка вхопилась за кінець знахідки, але сили висмикнути з багнюки не було. Олександра приєдналась, і вони з усієї сили потягли. Раптом з болота вивалилось і тяжко плюхнулось назад тіло нашого солдата. В одній руці він міцно тримав ремінь гвинтівки, а в другій — надкушений окраєць хліба. Саша підбігла до рівчачка, набрала в долоні води, але спіткнулась, упала і не донесла до тіла. Та несподівано з невеликої хмарини линув рясний, краплистий дощ. Він вимив біле, ніби порцелянове, юне личко, широко відкриті блакитні, як весняне небо, здивовані очі. І заплакали дівчата, заплакав дід Євсей. Оплакувала і сама природа молоде життя солдата, віддане за визволення країни від ворога. Його вже ніколи не дочекається матуся, не заграють весільні музики, не буде в нього ні дітей, ні внуків...

Похоронили солдатика Колю в братській могилі у центрі села. До останніх днів (уже бабусі) ходили до свого Миколки і на 9 Травня, і у поминальні дні Олександра і Наталя, і не тільки до нього, а й до всіх, хто загинув, звільняючи селище від німецьких загарбників.

Тепер до них їдуть уже діти і внуки тих бабусь. І ніколи не заросте стежина до могил тих, хто ціною власного життя відвоював нашу свободу.