Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.

Нотатки з веселої пам’яті

Приїхали...

Неодноразово доводилося менi як довiренiй особi брати участь в українських виборах народних депутатів. Їздили від села до села. Уже вечорiло, i за планом у нас залишилося останнє село 96-го округу. Заїхали ми в той населений пункт. Роздали гречку, електролампочки для освiтлених i неосвiтлених вулиць. Єдине, чого ми не могли привезти, це брукiвки — знаряддя пролетарiату, щоб засипати тi сiльськi ями, що ми боялися i на своєму всюдиходовi засiсти по шию. На щастя, ми добралися до сiльського клубу. Клуб був переповнений, як колись на Степана Олiйника чи Павла Глазового. По селi прокотилося — гречку даватимуть i одеськi бички в томатi.

Останнього продукту у нашому асортиментi не числилося, але ми пропустили це повз свої вуха. У випадку запитання «А де бички?» запевнимо майбутнiх виборцiв, що наступного разу приїдемо разом iз бичками ще й скумбрiєю i минтаєм, який користувався неабияким попитом у нашому окрузi.

Пiсля блискучого i хитрого виступу голова сiльради подякував за лампочки Iллiча, якi останнiм часом почали викручувати, тому село залягає через день у темрявi, чого до виборiв не було. Нiби народ користується нагодою i запасається лампочками i милом.

— А мило де викручують? — поцiкавився я в жартiвливiй формi.

— В громадських вбиральнях, шкiльних i чайнiй.

— Забезпечимо, — пообiцяв я i, завершуючи, вдарив по моралi сiльського жителя i нагадав, що селянин — порядна людина: якщо вже взяв подарунок, то обов’язково проголосує за того, за кого потрiбно.

Всi гукнули:

— Так! Проголосуємо!

А тепер останнє запитання:

— Ви прiзвище кандидата у депутати добре запам’ятали?

— Добре.

Тодi, як у школi, я вирiшив перевiрити урок засвоєння предмету:

— I за кого ж стовiдсотково голосуватимемо?

— За Кiндрата Кiндратовича Кондратюка!

У мене пiсля цих вихiдних даних — iменi, по батьковi i прiзвища — пiт на чолi виступив. Я втратив не тiльки почуття гумору, а й голос. I деякий час мовчав. I тут виручила майбутня опозицiя.

— А ви радите за кого?

— За Оксану Миколаївну Калетник.

— Гарна молодиця.

— Так голосуватимете?

— Iз задоволенням. Але ж вона балотується у сусiднiй областi.

— В якiй?

— У Вiнницькiй.

— А це яка? — перелякався я.

— Одеська, що межує з Вiнницькою.

— Приїхали, — мовив я. — I вiд’їхали.

На цьому зустрiч закiнчилася. Чи це я сказав, чи народ сам пiднявся i пiд загальний одеський регiт увiрвав регламент.

Зустріч у Софії

У дев’яностих роках минулого століття ми, «перчани», дружили з багатьма сатиричними журналами як Союзу, так і зарубіжними.

Одного разу менi випала честь поїхати в Болгарiю із головним художником «Перця» Валерiєм Зелiнським. Зустрiв нас на перонi головний редактор сатиричного журналу «Стиршел» Христо Пелiтєв. Ми, як водиться, обнялися.

— А де Валерiй? — запитує Христо.

— А вiн ще вдягається, — вiдповiв я i хотiв було пояснити, у що саме. Коли на виходi iз вагона з’являється сам Зелiнський. У зимовому пальто, шапцi-ушанцi. Христо глянув на мене. У повiтрi висiв жовтень. У Болгарiї це, мабуть, пора раннього вересня. Я стояв на перонi, як i Христо, у костюмi. А тут з’являється Валерiй, з нiг до голови одягнений у зимнє.

— Валерiй, — посмiхається Христо. — Почему ти в шапкє-ушанкє, в пальто i шарфiкє?

— У нас, в Києвi, снiг випав, — вiдповiдає Зелiнський.

— А пачєму Олег в костюмє?

— А вiн живе в iншому районi столицi.

— А-а-а, понятно. Я і забил, что Кiєв большой город, — посмiхнувся Христо.

Олег ЧОРНОГУЗ.

м. Київ.

Художня рада «Веселої світлиці» щиросердо вітає свого давнього автора, патріарха українського гумору і сатири, лауреата літературних премій імені Миколи Гоголя, Степана Руданського, Михайла Коцюбинського, Остапа Вишні, Михайла Стельмаха, Олеся Гончара — Олега Федоровича Чорногуза із його першим 85-літтям від дня народження. І твердо вірить, що наступний свій ювілей він таки зустріне ще й лауреатством премії свого славного імені, яку наш Майстер-гуморист-сатирик кілька років тому заснував для тих колег-літераторів, хто у своїй творчості також вельми вправно та віртуозно володіє веселим та дошкульним словом.

А тим часом у перших тостах-здоровицях побажаємо вельмишановному Олегу Федоровичу нових сатиричних романів, нових іронічних повістей і, безумовно, нових читачів, що від душі реготатимуться з нових літературних героїв від маститого автора...

Так було і нехай тільки так і буде! Бо мудрий сміх — то життя і здоров’я! У чому наш уславлений ювіляр — факт! — не дасть нам збрехати!

Після першої та другої, кажуть, не закушують! ПОЇХАЛИ...