Наша пошта

Долі наперекір

Олена ЧЕРНЯВСЬКА.

Дніпропетровська область.

НЕБО падало на Валентину Велику тричі. Вперше, коли нагла смерть забрала брата. Вдруге важкою брилою горя придавило, як пішов із життя батько. І втретє вона відчула непосильний тягар долі, коли аж надто дочасно не стало її чоловіка.

Молода енергійна жінка, котрій, здавалося, підкориться будь-яка справа, занепала духом, стало підводити здоров’я. Але з’явився новий сенс у житті: спочатку у старшої доньки Катрусі знайшлося перше дитятко, а потім і у меншої Маринки — її дорогі внучатка.

Коли медики поставили питання руба — операція або близький кінець — жінка не вагалася — вона має жити. Всім смертям на зло! «Мамо, ми не можемо ще й тебе втратити», — сказали їй тоді доньки. Тишком-нишком переплакала, витерла сльози і лягла на операційний стіл з твердим бажанням ходити.

— Валентино, ви що? — за кілька місяців по тому замахала на неї руками лікарка. — Вам ще на протезах ходити треба обережно, не те що за кермо автомобіля сідати!

А вона тільки всміхнулась. Жага до життя вкупі з бажанням самій давати раду всьому взяли гору. Не хотіла бути тягарем ні для кого. Хоч зять (чималеньким вдався!) не раз заввиграшки носив тещу на руках, а дочка допомагала призвичаїтися до нового життя.

Управляти авто Валентина навчилась іще в підлітковому віці. Запах бензину їй із дитинства був милішим за аромат випічки, над якою вона так любила чаклувати. Тож не дивно, що Валя не тільки вивчилась на водія, а пізніше й заміж вийшла за шофера.

Вона багато розмірковувала про свою долю. Ну чому так сталося? У роду всі були міцні, здорові. А її цукровий діабет позбавив ніг, тепер і до очей підбирається. Але хворобі цю жінку не зламати! Її силою духу, непосидючою вдачею захоплюються, крім знайомих, ще й медики, протезисти. Вона не тільки сама не здається недузі — інших старається морально підтримати.

…Уже небо по-весняному вищає і яснішає, повітря пахне першими квітами. Значить, життя триває, і пані Валентина не збирається його гаяти ні хвилини.