Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.

• Бувальщини з Рівненщини

За Миколиного ГАЗона!

Василь ТИТЕЧКО.

с. Корост Сарненського району

Рівненської області.

Батьки з декількома найближчими родичами повели сина у свати до сусіднього села. Сватання пройшло за давнім і традиційним звичаєм. Дівчина дала згоду на шлюб, а щасливі господарі запросили шановних гостей до столу, аби відсвяткувати знакову подію. Посідали свати і мовчать. Батько молодої припрошує до частування. Налив по першій чарочці — всі дружно випили й далі тихцем вечеряють. Налив по другій — те ж саме. Їдять усі мовчки, і хоч би хто слово мовив. Не клеїться розмова. Напевно, вплинув той фактор, що всі між собою були не знайомі, окрім, звичайно, молодят, тому й балачки спільної ще не знайшли.

Мати молодого, побачивши це, взялася виправляти дискомфортну ситуацію, що склалася. Вставши з-за столу, звернулась до свого чоловіка:

— Знаєш що, Миколо? А ГАЗон твій, на якому ти їздиш, — справжня консервна банка!

Хіба ж чоловік стерпить таке? Одразу кинувся вести словесну перепалку:

— Та що ти про нього знаєш? Я на тій машинюльці пів життя за кермом провів, стільки доріг обтер, дітей вигодував, пенсію заробив! Мелеш дурниці, що слухати огидно! Той ГАЗончик для мене рідним став, без нього й дня не прожив. Він мені, як батько й мати, наче син…

На останньому слові Микола зупинився й замовк, згадавши про сина і чого саме сюди прийшли. Господарі та гості від почутого й побаченого трохи розворушились, ожили, загомоніли. Врешті знайшли, про що побалакати. А мати молодого, піднявши чарку, запросила:

— Давайте вип’ємо за наших молодят і за Миколиного ГАЗона!

Така пропозиція влаштовувала всіх, а особливо чоловіка-водія. Новостворена велика родина з радістю та усмішками на обличчях виконала прохання того, хто розрядив обстановку.

Де такого взяв?

Складається така закономірність, що діти, які протирають у школі штани, до життя більш пристосовані й кмітливіші, ніж ті, які добре навчаються. Так-от: із сусіднього села на роботу в зимову пору пішки поспішав учитель, адже саме випав сніг і народний транспорт — велосипед — не в змозі був нічим допомогти, а на уроки потрібно було встигнути. Пройшовши невеликий відрізок дороги, побачив, як біля нього зупинилась розкішна іномарка. Двері враз відчинились:

— Сідайте, Михайле Максимовичу, підвезу на роботу, — загукав хтось із салону автомобіля.

Той відразу у водієві впізнав свого учня, який два роки тому закінчив школу, а точніше, отримав атестат за мовчазне сидіння за останньою партою.

Їдуть, а розмова щось не клеїться. Михайло Максимович, як педагог і старша людина, взяв першим слово:

— Гарний і розкішний у тебе автомобіль, Миколо.

А той відразу парирував:

— Звичайно, Михайле Максимовичу. Якби працював у школі вчителем, як ви, то де такого взяв би?

Працівнику освітянської ниви відповісти було нічого. 

I так знає...

Зустрілися в місті два давніх знайомих. Поговорили-побалакали й вирішили зайти в найближче кафе, аби детальніше підсумувати розмову. Підійшли до прилавка й попросили чвертку та два яблука. Продавчиня, почувши замовлення, відразу прорекла:

— Із вас сто шістдесят гривень і тридцять копійок.

Гості закліпали очима:

— Ви ж нам яблук ще не зважили.

Працівниця кафе, посміхнувшись, заспокоїла:

— Не переживайте. Я до грама знаю, скільки вони потягнуть.

Хлопці лише подивувалися екстрасенсорним здібностям продавчині.