Наша пошта

Сковородинські верби — на дрова

Микола ПЕТРУШЕНКО.

Полтавська область.

ХТО з сільської дітвори не робив свистків із верби? Але не всі доросли до сопілки з неї. Тим паче, не грали так, що мелодія виконавця лунає століттями. Думаю про це, йдучи селом, аби намилуватись багаторічними могутніми деревами, які ростуть у долинах колись повноводих річок. Та й гадаю, в якому ж місці малий Григорій Сковорода зрізав гілки для сопілки. І це не фантазія. За однією з версій, у селі Харсіки Чорнухинського району Полтавської області народився майбутній поет-філософ. На вулиці, що носить його ім’я, зупиняюсь біля пам’ятної плити з написом: «На цьому подвір’ї була садиба родини Сковородів: Сави Леонтійовича та Пелагеї, в якій народився 3 грудня 1722 р. велет розуму людського, філософ, поет Григорій Савич Сковорода».

Місце оформлене так, що, м’яко кажучи, великих почуттів не викликає. Намагаюсь виправдати побачене, адже річ не у привабливості огорожі, а в здійсненні мрій великого земляка.

За триста років, звичайно, село стало не таким, яким було за часів Григорія Савича. Воно розвивалось і розширювалось. Уже не дячок навчає тут дітей. До речі, саме в Харсіках було продовжено справу просвітництва народу. На кошти Лохвицького повітового земства 1913 року побудовано трикласну земську школу міністерства народної просвіти. Подія сама по собі знаменна і важлива ще й тим, що проєкт утілив у життя відомий архітектор, художник Опанас Сластіон у стилі українського архітектурного модерну. Подібних архітектурних шедеврів у державі збереглось лише кілька. Це наша вітчизняна гордість. Тож поспішаю на зустріч.

І бачу на високому пагорбі над долиною річки Многа... обдерту й пограбовану мародерами колись прекрасну будівлю. Знищено фундамент не тільки архітектурної пам’ятки, а й народної пам’яті та творіння добра. Продираюсь крізь хащі далі вулицею. Завмираю, вражений: скелет хати, яма погреба, кільце криниці. Через кількадесят метрів — те ж саме. На підвіконні однієї з руїн зберігся дротовий радіоприймач. Замість музики з сусіднього дерева кричить ворона. Подібне бачив тільки в 30-кілометровій Чорнобильській зоні. Там трагедію спричинив вибух, а тут людей змусила полишити обжиті оселі безвихідь останніх років. От і подались хто в міста, хто за кордон.

Вулиця, що стала привидом, тягнеться вздовж річки, пейзаж якої верби роблять неймовірним. Можливо, вони є дітьми дерев, що знали Сковороду? Ланцюжок думок перериває звук пилки. Кілька хвилин — і велетенське дерево падає на трав’яну подушку (оскільки корів у селі вже нема, сіно ніхто не косить). Пилка кромсає стовбур, який піде на розпал пічки. Газ дорогий, а пенсії мізерні, тож гріється село спалюванням надбань минулого. І Харсіки не виняток у загальному зубожінні, а лише частинка картини.

Здавалось би, до побаченого і почутого пора вже звикнути. А це значить — змиритись. Саме цього від нас чекають ті, хто чинить зло. Не вийде! Приклад стійкості проти зла демонстрував Сковорода. Напередодні 300-річчя від дня його народження нам потрібна сила його духу і велич розуму, аби відзначити славну дату в житті країни не велемовством, а ділами, що не принижують, а возвеличують державу. Бо ж не лише ріжуть верби, які могли б стати сопілками Сковороди, на дрова. За тридцять останніх років кількість населення Чорнухинського району зменшилась майже вдвічі. Якщо й далі так вестиметься, то в районі не стане ні тих, хто пам’ятає, хто такий Г. Сковорода, ні тих, хто потребує обігріву.