Наша пошта

Нелегке щастя

В’ячеслав БУЛАВА.

Дніпропетровська область.

МИХАЙЛО ДИКИЙ повернувся додому з війни 1947-го, з милицями попід руками, але ж живий. А його односельчанка Ганна — з примусових робіт у Німеччині. Обом тоді було ледве за двадцять. Того ж року й побрались.

Голова колгоспу «Комбайн» запропонував фронтовику, який мав сім класів за плечима, посаду обліковця. А колишня остарбайтерка пішла за «палички» трудоднів старшою куди пошлють. І Василька, їхнього первістка, в колгоспнім полі хіба що тільки не народила. Бо й виношувала його в степу, і з лопуцька «куклою» зацитькувала.

Так і йшло життя: діти малі, а податки великі. Чи що їли Дикі, чи що пили, але добре пам’ятають, як тяжко робили. Після об’єднання їхнього колгоспу з трьома іншими вже по 24 копійки на трудодень їм почало «капати». Але ж і корів на загальний двір забрали. Тільки завдяки новому голові якось існували. Він їхній новий колгосп із розрухи підняв, почав на трудодень по кілограму хліба давати. Здавалось, життя потроху налагоджується, аж тут... Ганна зазнала травми під час жнив і зосталася калікою.

Хвалити Бога, діти вже стали на крило. Можна і геть щасливими почуватись, якби не слабеньке здоров’я. «Дід глухий, а я сліпа. Так і доповнюємо одне одного», — зітхає Ганна Демидівна. «Але ж не лише ми тут такі», — втручається у розмову старий. І не збагнеш, чи то в осуд цій дійсності чоловік сказав, чи їй у похвальбу...