Архів
Вівторок,
30 березня 2021 року

№ 23 (19871)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Квітень
  Версія для друку          На головну
  • Сільські обрії

Прабатьківська справа живе

Підготувала

Тетяна МАРИНКО.

Богдан Попович із села Микуличин на Івано-Франківщині займається вівчарством уже 39 років. Каже, уподобав цю справу змалечку. Років десять після армії не цікавився нею, а потім, вочевидь, спрацював «генетичний код». Повернувся до вівчарства і дотепер щороку виходить на полонини. Тримає 15 овець (також три корови та два бики). Пасе не лише своїх — із десяти довколишніх сіл люди звозять худобу, а потім забирають.

ВІВЧАРСЬКИЙ сезон починається у травні. Пан Богдан телефонує своїм постійним «клієнтам», і вони починають звозити та зганяти до нього овець. За кілька днів, коли стадо збереться, рушає в гори. А у вересні — на початку жовтня всі повертаються до домівок. Раніше худоби було більше — у дев’яностих чоловік випасав по шість сотень овець. Тепер виходить на полонину зі 150 підопічними. Люди тримають їх переважно для того, щоб робити бринзу, дехто на м’ясо. Поменшало й корів: раніше їх у кожному селі було 40-50, а нині всього 10-15.

Пан Богдан — справжній професіонал, кожну тварину знає, так би мовити, в обличчя.

— Відрізняти, де чия вівця, неважко. У мене це відкладено у пам’яті ще з дитинства, — пояснює чоловік. — Коли було шість сотень голів, то я впізнавав кожну. А тепер же їх менше, що ж там запам’ятовувати. Люди мені довіряють, знають, що я їхню худобу не обміняю, тож ніяким чином овець не позначають. Якщо пропаде котрась, то запитую в господаря, купувати йому нову, віддати свою чи гроші.

Вівчар із Микуличина має двох синів. Старший дитиною був із вівцями, але, подорослішавши, віддав перевагу столярству. Батькові допомагає молодший, переймає досвід. Пан Богдан сподівається, що син продовжить його справу. Яка насправді не така легка, як може здатися на перший погляд. Робочий день починається удосвіта: о п’ятій годині вівчарі йдуть доїти овець, а потім корів. Далі з молока роблять сир. О сімнадцятій все повторюється. Близько двадцять першої стадо заганяють на ночівлю. Раніше панові Богдану на полонині допомагала дружина, але останнім часом вона хворіє, тому залишається вдома. Вівчарі міняються: тепер син більше часу проводить із худобою, а пан Богдан у цей час заготовлює сіно на зиму, яке доводиться косити вручну, та корм коровам.

Молодь, констатує чоловік, не вельми цікавиться справою пращурів, причому така тенденція спостерігається чи не у всіх Карпатах. У селі Микуличин лише кілька чоловік тримають овець. Молоді люди переважно працюють на туристів — їх щороку тут удосталь. Щоправда, з цього чимало й плюсів: і фінансовий, і відпочивальники поширюють славу про полонину, принаджуючи нових мандрівників.

Ще одна причина пригасання популярності вівчарства — напади звірів. Три роки тому вовки з’їли 30 голів худоби, яку випасав пан Богдан. На щастя, він не постраждав. Але довелося відшкодовувати збитки господарям тварин — віддавати своїх та платити гроші. Враховуючи те, що одна вівця коштує 1000—1300 гривень, це стало значним ударом для родини.

Але світ не без добрих людей. Про біду пана Богдана дізналася одна з природоохоронних організацій. Волонтери самі знайшли вівчаря і подарували йому «електропастуха». Ця електрична огорожа, яка б’є струмом усіх, хто її торкається, працює на сонячній енергії. Чоловік обніс нею приблизно кілометр території, де ночує стадо. Тепер, каже, можна спати спокійно — жоден вовк чи ведмідь не пройде. А раніше щоразу доводилося підійматися на гавкіт собак, світити ліхтариком і перевіряти. Пан Богдан має чотирилапого помічника, який привчений бігти до овець, і раз він утрапив у придибенцію з «електропастухом». Коли пристрій тільки встановили, собака наблизився, і його «полоскотало» розрядом. Так він пів дня, каже вівчар, до худоби не підбігав. Одного разу й хазяїн випадково електропомічника на собі перевірив: забув вимкнути і доторкнувся. Відчуття не з приємних!

Огорожею пан Богдан користується вже два роки і задоволений — втрат серед худоби не було. Поділився секретом із колегами, вони звернулися по допомогу до організації і теж отримали «електропастухи». Тепер вівчарювати безпечніше.

— Це справа мого життя, — зізнається пан Богдан. — Якщо овець не розводитимуть, то й сиру натурального не буде. Якось до мене приїхав гість із Дніпропетровської області, а я у цей час зливав молоко у посудину на 150 літрів. От він мене запитує, скільки сиру має вийти. Я кажу, що 15 кілограмів. На що чоловік відповідає: «Я, якби мав 150 літрів молока, тонну сиру зробив би». Уявити не можу, що це було б із такою кількістю домішок... Ні, у нас усе чесно. Сподіваюся, син таки перейме мою справу, і хоч десь люди їстимуть натуральні продукти і не труїтимуть себе хімією.

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Ціни різні
Читати
Хвали мене, губонько, бо тебе роздеру
Читати
Які ж вибори без резонансу
Читати
Чи дочекаються гірники заробленого?
Читати
Компенсація зросте
Читати
Телефонні мінери не вгамовуються
Читати





При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове