• Точка зору

Палімпсест Бабиного Яру

Віталій НАХМАНОВИЧ,

історик.

З осені минулого року спонсорований російськими олігархами і підтриманий Президентом Володимиром Зеленським Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» брутально захоплює нові простори Бабиного Яру і національної історичної пам’яті. Що може протиставити українське суспільство цій ментальній агресії?

Є ТАКЕ слово «палімпсест». У давні часи люди писали на дорогому пергаменті, який треба було заощаджувати. Тому часто-густо брали старий рукопис, затирали текст і виводили літери наново на тих самих листах. Зроблений із міцної шкіри пергамент міг винести не одну таку операцію, тому сьогодні до наших рук інколи потрапляють примірники, на яких можна роздивитися декілька шарів стародавніх текстів.

Історія людства пишеться на землі, тому майже завжди є таким самим палімпсестом. Адже на одній і тій самій території протягом тисячоліть змінювали один одного багато народів. Інколи вони повністю зникали, залишивши по собі лише археологічні рештки або письмові згадки. Інколи разом створювали новий народ, а інколи народи продовжували жити поруч, кожен зі своєю історією, яка накладалась і перепліталася з історією сусідів.

Але є на землі місця, де така багатошарова історія раптом стискається до якихось десятиліть чи навіть кількох років, і різні шари рвуться один з-під одного, намагаючись захопити весь простір і затиснути решту. Одним із таких місць є київський Бабин Яр.

Найстаріший із шарів пов’язаний з міською історією. Його символом стала Кирилівська церква, що височіє тут ще з XII ст. і є мовчазним свідком усіх злочинів і трагедій.

З кінця XVIII ст. від неї в бік Лук’янівки починає розходитися коло цвинтарів: Кирилівський і Лук’янівський православні, Єврейський, Караїмський, Магометанський, Братський із ділянками для євангельських християн і маріавітів, а після Другої світової — Військовий і німецьких військовополонених.

Жахливою частиною цього багатоконфесійного некрополя в роки нацистської окупації став Бабин Яр. Ще з довоєнного часу безбожна більшовицька влада виношувала плани перетворення його на спортивно-паркову зону. Втілюватися вони почали вже по війні, із замивання цього урочища, яке закінчилось Куренівською катастрофою, але не зупинило блюзнірства.

Поступово майже всі кладовища було знищено, забудовано або захаращено. Набуття незалежності не зупинило цього варварства. У Бабиному Яру відкрито станцію метро «Дорогожичі», на Єврейському цвинтарі зведено житловий комплекс.

Найвідоміший шар історії у цьому місці пов’язаний з історією єврейською. 29 вересня 1941 року нацисти почали знищувати у Бабиному Яру київських євреїв. Лише за два дні було вбито майже 34 тис. осіб, але розстріли тривали і надалі.

Скільки їх було знищено протягом осені, достеменно так і не відомо. Історики називають цифри від 50 до 70 тисяч, але, в будь-якому разі, на початку 1942-го євреїв у Києві не залишилося. Бабин Яр перетворився на синонім Голокосту, і Голокост став синонімом Бабиного Яру.

І коли за двадцять років по війні вщент асимільовані радянські євреї стали згадувати про своє національне коріння, вони почали з Бабиного Яру. Тут у 25-ті роковини трагедії, 1966 року, відбувся багатотисячний несанкціонований мітинг, з якого веде свій відлік національне відродження українських євреїв. Але більшість із них, на жаль, так і залишилася «радянськими людьми», які плекають культ пам’яті про Голокост, що перетворився для них на альфу і омегу єврейської історії.

Але це далеко не все. Окремі шари історії пов’язані з долями всіх, кого нацисти протягом двох років окупації поклали поруч євреїв на безмежне дно Бабиного Яру.

Полонені червоноармійці та радянські підпільники стали частиною радянської історії і міфу про Велику Вітчизняну війну. Українські націоналісти — частиною історії відчайдушної боротьби українців за свою незалежність протягом усього ХХ ст.

П’ять ромських таборів включили Бабин Яр до прихованої від сторонніх очей багатовікової історії цього дивного і гнаного народу. А всі разом, включно з пацієнтами психіатричної лікарні ім. Павлова, заручниками та в’язнями Сирецького табору, стали частиною темного боку європейської і світової історії минулого століття — боку, пов’язаного з нацизмом і комунізмом, з тоталітаризмом і геноцидами.

Нічого не пов’язувало між собою всі ці історії, крім землі, на якій вони мали місце. Тридцять років тому навколо Бабиного Яру почала писатися книга новітньої української нації та сучасної Української держави. Через Другу світову і Биківню, Голодомор і Майдан нова Україна поступово наближається до осмислення трагедії Бабиного Яру.

Проте старі історії не бажають чекати. Від 1991 р. у просторі цього урочища постали вже понад три десятки монументів, які вшановують різних жертв трагічного місця. Це «змагання» не завжди мало характер мирного співіснування пам’ятей, але тривалий час не виходило за межі Бабиного Яру як такого.

Окремі, так і не реалізовані, плани, як-от зведення тут єврейського громадського центру чи міського готелю, викликали широке обурення, але не глибоку суспільну дискусію.

Передумови для зміни ситуації склалися п’ять років тому, коли майже одночасно стали розроблятися два альтернативних проєкти: Комплексної меморіалізації Бабиного Яру, концепцію якої було створено вітчизняними істориками на замовлення українського уряду, та Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр», ініційованого і фінансованого, насамперед, російськими мільярдерами єврейського походження.

Нарешті призначення художнім керівником останнього проєкту скандального російського кінорежисера та запропоновані ним епатажні рішення вивели Бабин Яр у центр суспільної уваги. Вже понад рік точиться публічна дискусія про те, що можна, а чого не можна робити в цьому місці, хто, що і в який спосіб має вшановувати тут.

Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» хочуть звести на багатостраждальній землі зруйнованого Єврейського цвинтаря. Остання концепція Центру, репрезентована на початку цього року, передбачає створення безлічі музеїв, парку, синагоги, інсталяцій тощо, тобто свідоме доведення до абсурду хаотичного палімпсесту пам’ятей.

Але центральним об’єктом, як і раніше, залишається музей історії Голокосту в Радянському Союзі, сором’язливо названому «Східною Європою». І це важливо, адже річ не в скандальному режисерові. А в тому, що цей проєкт від самого початку був вибуховою сумішшю двох агресивних і егоцентричних систем поглядів. Російсько-радянської, яка нав’язливо культивує ностальгію за «спільним радянським минулим», і єврейсько-радянської, яка воліє не бачити жодних трагедій поруч Голокосту.

У поєднанні з неодмінним нагадуванням про «українську співучасть у нацистських злочинах» цей проєкт здатен стати справжньою міною під ще дуже хиткою будівлею національної історичної пам’яті. Міною, закладеною у самому центрі української столиці.

На принципово інших засадах ґрунтується Концепція комплексної меморіалізації Бабиного Яру. Вона визнає принципову неможливість стирання різноманітних шарів історії цього простору. І українські історики на цьому не зупиняються: вони прагнуть у певний спосіб об’єднати їх. Тому пропонують створення трьох пов’язаних об’єктів: Українського музею Голокосту і Меморіального музею Бабиного Яру, що мають розміститись у новому архітектурному комплексі поза межами території розстрілів і поховань, і Меморіального парку, що має включати Бабин Яр і навколишні кладовища з усіма зведеними тут пам’ятниками.

Треба, щоб музей Бабиного Яру розповідав історію цього місця в контекстах історії Києва та України, історії бездержавної і колоніальної, у якій ми не були хазяями на власній землі. Музей Голокосту вміщуватиме його історію, причини і наслідки, в контекстах історій світової, німецької, єврейської та української. Розповідатиме про Голокост одночасно як безпрецедентне явище і як універсальний символ усіх геноцидів у світі, адже лише наша земля в минулому столітті зазнала чотирьох із них — Голодомору, Голокосту, геноциду ромів і депортації кримських татар. Перетнутися ці музеї мають в одній точці — 29 вересня 1941 року.

А Меморіальний парк має створити необхідний простір для роздумів. Але про що ж повинна думати людина, що прийшла сюди? Невже тільки про те, що ми споконвіку живемо окремо одне від одного, лише випадково зустрічаючись на якомусь клаптику землі?

Чи все ж таки про те, що є в нас спільного, а саме — про цінності, й саме вони мають нагадувати нам, що всі ми, зрештою, люди. Про особисту відповідальність за цей світ, про неоціненність кожного життя, про тих, хто попри все намагався ці життя рятувати, часто-густо ціною власного.

Парадокс, але Центр, що зводиться за гроші російських інвесторів і хоче розповідати про радянську історію, позиціонує себе як орієнтований, передусім, на західних туристів і апелює до уявних «міжнародних стандартів» меморіалізації Голокосту.

Натомість проєкт комплексної меморіалізації, що прагне інтегрувати українську історію у світову, розглядає головною цільовою аудиторією насамперед українську молодь і хоче запропонувати світові український погляд на історію Голокосту.

Це не поодинокий парадокс і не останній конфлікт, який доведеться подолати нашому суспільству на шляху до усвідомлення себе і своєї важкої історії. Куди приведе цей шлях, побачать уже наступні покоління. Нам же залишається тільки писати нові рядки на старому палімпсесті…