• Розкажу про хорошу сім’ю

Щастя батьківства

Любов ПОПОВИЧ.

Кіровоградська область.

Тетяні й Геннадієві Мусієнкам із села Капітанка Голованівського району не судилося мати власних нащадків. Проте Господь подарував їм можливість пізнати, що таке бути батьками. Нині в родині семеро дітей.

ДОВГИХ сімнадцять років подружжя сподівалося, що до них завітає лелека. Коли ж не захотіли миритись із самотністю, то вирішили, що для когось треба жити: наважилися стати прийомною сім’єю для діток із дитбудинку. Тетяна каже, вмовляти чоловіка не довелось, адже він сам виховувався в інтернаті, тож розумів, яке там життя.

— Мені, напевно, доля натякала на такий шлях. Колись у 18 років я трохи попрацювала в Кіровоградському будинку маляти. Там була маленька дівчинка з прізвищем Котенко. А моє дівоче прізвище також Котенко. Я дуже хотіла ту дівчинку забрати, але мене відмовили, мовляв, молода, своїх народиш. Та не судилося… Вирішили всиновити малюків із Миколаївського дитячого будинку, де побачили рідних братика і сестричку — Максима і Лілю. На той момент їм було відповідно 1,6 і 2,5 року. І тут знову доля подала мені знак, що це мої діти, бо вони обоє народилися 22 липня, і мій день народження також цього числа, — розповідає Тетяна Мусієнко про своїх перших діток. — Згодом вирішили взяти з дитячого будинку ще двох дітей під опіку: братика і сестричку — Вадима і Діану. А там була їхня подружка Настя, і так дитя просилося, щоб забрали... То додому поїхали всі троє.

Легко не було, зізнається жінка. Раніше родина жила у квартирі в Побузькому Голованівського району. 2014 року чоловік пішов в АТО, а мама лишилася з дітьми. Коли Геннадій демобілізувався, стали думати, що робити: такій великій родині в квартирі затісно. Продали своє житло в Побузькому і купили будинок у селі Капітанка. Як хвалиться Тетяна, її чоловік має не тільки добре серце, а й золоті руки. Сам зробив ремонт у будинку, щоб кожен із дітей мав свій простір, усім вистачало місця. У дворі Геннадій збудував дерев’яну альтанку, де за столом любить збиратися вся родина. Згодом з’явилася ще одна донька — Аня.

Нині Вадиму 19 років, Насті — 18, вони формально вже вибули із сім’ї, але не полишили її, спілкуються з батьками. Ані — 17, і вона також незабаром має випурхнути. Але дівчина не хоче покидати батьків. Усі троє навчаються в аграрному ліцеї у Миколаєві. Настя вже вийшла заміж і народила донечку Катрусю, яку прийомні батьки вважають рідною внучкою. До прийомної доньки поставилися по-батьківському, купили молодятам неподалік хату, меблі. Часто навідують дітей, а ті щодня приходять до батьківської хати.

Діана, Ліля і Максим ще школярі. А нещодавно в родину Мусієнків знову прибуло поповнення — шестирічний Артемчик і п’ятирічна Христинка.

— Ці діти — такий позитив, аби ви тільки бачили! Христинка погано говорить, але вона така сонячна дівчинка: співає, всіх обнімає, цілує. Ми відразу прикипіли до діток душею, а вони з перших днів почали нас називати мамою і татом, — радіє Тетяна. — Що ці діти пережили, тільки Господь знає. Артем не міг наїстись, а Христинка напитись. І зараз ще буває, що хлопчина один пиріжок їсть, а ще два тримає в руках. Та у нас усього вдосталь. Із часом і ці малі від’їдяться і навчаться всьому. Артемчик уже цілком бере приклад із Максима: той застелив ліжко — і цей за ним, той сідає за уроки, і цей каже: «Мамо, дай мені зошит, я буду з братиком учитися».

У багатодітній родині вже склалися свої традиції. Щодня разом сідають обідати і розмовляють: кожний розповідає, як минув день, про свої дитячі радощі чи тривоги, діляться мріями і бажаннями. Люблять допомагати мамі готувати, разом борщ варять — той картоплю чистить, той буряк, інший капусту кришить. Гуртом вареники ліплять, печиво печуть. В родині полюбляють м’ясні страви, тож майже щодня їх готують. Тримають своє велике господарство — качок, гусей, індиків, курей, свиней. Дітки виховуються у любові до праці, знають свої обов’язки. Мама хвалиться, що старших не треба примушувати братися до роботи: вони кажуть, що їм соромно, коли втомлена матуся мете двір чи миє гору посуду. Батьки привчають дітей бути дружними і дуже пишаються своїми розумниками.

Прикро, зізнається Тетяна Мусієнко, що інколи злі язики закидають, мовляв, узяли дітей заради грошей. Тим часом ніхто з цих заздрісників навіть не уявляє, скільки грошей і сил потрібно вкладати в дітей.

— Як можна таке казати! — не розуміє Тетяна. — Геннадій добре заробляє, всі дитячі гроші витрачаємо на них, для дітей поставили ось цей просторий будинок, нічого не шкодуємо, живемо заради них. Словами важко пояснити, чому ми взяли і беремо малечу. Мені шкода тих, хто виховується у сиротинцях, хочеться обійняти і обігріти знедолених сиріт. Ми не уявляємо, як би жили без дітей. Вони нам говорять, що коли повиростають, народять своїх дітей, то приїжджатимуть до нас, і всі разом сидітимемо в альтанці за столом…

На прощання запитую у подружжя, чи візьмуть на виховання ще дітей. Багатодітна мама відповідає: «Не думали про це, але ще два вільних ліжка у нас є»...