Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.

• Згадаймо Майстра!

Бабця з Копенгагена

Андрій КРИЖАНІВСЬКИЙ.

Виступав я в одному селі. Оприділили мене на постій до Улити Луківни, а простіше — до баби Лити.

— Ласкаво просимо до господи! — привітала мене жвава, як на свої роки, бабуся.

У світлиці вже був накритий стіл.

— За знайомство по крапелиночці не гріх! — і господиня поставила на стіл розцяцьковану пляшку.

— Віскі? — зачудувався я.

— Еге ж, шотландський самогон. Наливайте по вінця, щоб очі не западали.

— Щастя вашій хаті!

— Будьмо! Та до денця, щоб лихо в чарці не лишилося.

— Хух! Вибачайте, але звідки у вас «Вайт хорс»?

— «Біла кобила»? Подарунок дипломатичний... А вам у правлінні хіба не розповідали?

— Ні...

— Ну й слава богу! Бо набалакають лишнього, а я, щоб ви знали, на парниках передова. Разом з кумою Мотрею...

— Гарне віскі! — знічев’я похвалив я.

— Отакої! — засміялася баба Лита. — Бачу, цікавить вас закордонна цяцька. Та ви їжте, поправляйте своє городське здоров’я, а я вам усю дипломатичну історію переповім, як на духу.

— Дипломатичну?

— Атож. Колись, ніде правди діти, я не в колгоспі, а по базарах славилась ударним трудом. Огірочки у нас з діда-прадіда знамениті, мабуть, на всенькому світі найраніші. Зберемо ми, бувало, з кумою Мотрею наші гірки, всядемось на аероплан і на північ летимо, мов янголята. Людям — вітаміни, нам — у сім’ю копійка. Отак якось аж до Мурманська дісталися.

Базарюємо розкішно! Коли один шмендрик, щоб йому жаба цицьки дала, і напоумив: мотайте, каже, старушенції, на острів Шпіцберген по навігації — там вас нашенські шахтарі озолотять...

Помізкували з Мотрею — діло! На квитки гроші тринькати — нема дурних! Як звечоріло, пролізли в порт. Пароплавів — до біса. Вибрали якесь задрипане корито, щоб не дорого сторгуватися. Бачимо, біля драба матросик хилитається, та вже такий темний, як ніч. Кума йому:

— На Шпіцберген встроїш? — і четвертаком манить.

Той, хоч і лика не в’яже, зрадів, белькоче:

— Ієсть! Ієсть!

— Та що з ним довго розпатякувати, — ріже кума, а вона бідова, — запрягай!

Помочі з того матросика було, як з дитини нерозумної. Та якось погрузилися... Щастя, що жодної душі на пароплаві не було. Пристроїлися нагорі у човні, ще й брезентом для конспірації прикрилися. Піди знайди!

А матросик — за четвертак та й здимів, як дідько. Пішов очі свої бідолашні заливати...

На світанку — гудок. І сидимо ми з кумою під брезентом, тихі, як миші, і пливемо на острів Шпіцберген. Качає нас немилосердно, але тримаємося, сало та часник виручають.

Пливли довго, мов на край світу. Але припливли врешті, слава мореходству! Вилізли на світ божий, ой леле! Будинки стирчать, як чортові голоблі — за хмари чіпляються. Народу — ґвалт! — як на толоці!

— Не полошись, кума! — підбадьорює Мотря. — Ми їм зараз ціну накинемо — повтихають! — і рукава плюшеві засукає. — Відбазарюємося тут — мотоциклетку своєму дідові куплю, грім мене бий, коли брешу!

Її устами та мед пить. Бо тут в акурат і наспіло лихо. Оточили нас матроси і гелкотять усі, як гуси, не по-нашому. Потім пани якісь поважні наспіли, і потягли нас до приміщення, вроді контори. Лантухи з гірками випорожнюють...

— По якому такому праву?! — бушує Мотря. — До прокурора дійду, баньки погані видряпаю. Не чіпайте гірків, гаспиди окаянні! Огірочки наші по десятці за кіло йдуть!

— Куди лізете, іроди?! — веду і я підголоском. — За пазухою своє, зароблене! На, подавись моїм документом, щоб твою неньку затіпало!

Що було, поки свої прибігли!

— Цитьте, баби! — кричить один. — Не в своєму селі на гулянці — в Копенгаген попали! Містика! Міжнародний скандал!

І рідне наше аташе за голову схопилося. Тут ми з Мотрею вже у парі заголосили, мов на панахиді.

Не буду переповідати, як переправляли нас на Батьківщину, і про те, як у селі стрічали, не буду... Біда! На що вже Мотрин Панько Аполлонович тихий — сорок літ за її спідницю тримався і ні пари з вуст, і той сказився, до ультиматуму дійшов:

— Сію секунду в двадцять чотири години, — кувікає, — подаю на розвод. Бо загальноєвропейського скандалу стерпіти не можу...

Одне слово, хоч вішайся. Ось тоді й вирішили ми з Мотрею, що не буде нам прощення ні від люду, ні від совісті своєї, коли громада нас, як бджіл працьовитих, не визнає... Ну, я вже хвалилася, що на парниках ми перші, а Мотрі точно медаль вийшла б, якби не той Копенгаген...

А пляшечку цю — віскі — і хустину барвисту один посольський хлопець подарував, земляк наш. Душевний парубок, усе сміявся та приповідав: «Ну, бабулі, влипли ви в історію дипломатії».

Та ви їжте, пригощайтеся на здоров’я. Холодець у мене, як пісня, — з копитків, кров’яночка свіжісінька — щойно пацю заколола, цибульку, капустку, помідори беріть, редькою не гребуйте... Жаль тільки, що гірків наших знаменитих у мене не скуштуєте. Після того Копенгагена я на них дивитися не можу...